Коли доньці було лише три роки, чоловік подав на розлучення. Жити мені тоді було ніде, та й з дитиною хтось мав сидіти, поки я на роботі, тому після кількох невдалих спроб оренди житла повернулася жити до мами.

Вона мені добре допомагає: відводить доньку в дитячий садок і на всі гуртки, годує її і робить з нею уроки. Але мені не подобається, що часто, коли я роблю зауваження доньці, мама може сказати щось на кшталт: «А сама в її віці те саме робила!».

Або просто під час прогулянки розповісти доньці про те, як я у дитинстві її не слухалася, отримувала погані оцінки, затримувалася з хлопчиками. Таким чином, вона, звичайно, входить у довіру до дитини, але псує мої стосунки з нею.

Коли я лаю доньку за щось, вона часто відповідає, що ось, мовляв, бабуся сказала, що ти ще гірше робила, і мені нема чого їй на це сказати. Плюс моя мама дуже любить онуку і, коли я на неї зриваюся і лаю за щось, мама приходить до нас у кімнату і починає захищати дочку.

Я виходжу таким агресором в очах власної дитини. Потім ми сваримося з мамою. У результаті, гадаю, згодом дочка перестане поважати і мене, і бабусю. Крім того, у нас із мамою різні погляди на виховання дітей.

Я, наприклад, спокійно ставлюся до того, що дочка голосно розмовляє в автобусі, все чіпає, коли ми приходимо до кафе, щось перекидає. Я вважаю, що дитина не повинна рости затюканою і затиснутою, і тому у всіх подібних випадках ніколи не смикаю дочку і не роблю їй зауважень, тим більше прилюдно.

Якщо це все відбувається на очах у моєї матері, вона відразу дратується на мене і починає робити зауваження про те, що я безладна і зовсім не вмію справлятися зі своєю дитиною. Говорить при дитині, що я погана мати.

КІНЕЦЬ.