Одного разу, це було не так вже й давно, я приїхала до своєї мами в село. Цей день мені надовго запам’ятався.

Ми з мамою тоді якраз на подвір’ї щось робили, я бачу, а сусідські діти бігають в такому старенькому одязі, я раніше ніколи на них не звертала такої уваги.

А це почула гамір у них на подвір’ї, а там четверо дітей бігає, сусідських.

Я тих діток знаю давно, але останнім часом до мами рідко приїжджала і їх чомусь не було, на той час, на подвір’ї, а це бачу попідростали так.

Одне дитя бігає з цукеркою, а всі решта – за ним слідом. Просять у нього цукерку.

Дитина швидко розмотала її і з’їла, інші образилися, очі вологі, засмутилися.

Я посміхнулася і сказала, біжіть собі ще цукерки візьміть, а вони сказали, що цукерок в них більше немає, була лише одна, мама сказала поділити її між усіма.

Мені шкода їх стало, я винесла і пригостила їх цукерками. Правда багато не давала, лише дала по одній, адже розумію, що, можливо, їм і не можна багато, а мами поряд не було, щоб запитати.

Мама моя тоді стала розповідати, що сусіда звільнили з роботи, зараз їм зовсім непросто живеться, лише на дитячі гроші живуть вони усім сімейством зараз.

Батько цих діток, наш сусід Микола, роботу шукає, але в селі знайти її непросто у наш час, та й взагалі взимку роботи в селі небагато, тому зараз шансів у нього обмаль щось з роботи знайти, лише підробітки якісь несуттєві.

У мене двоє діток є своїх, приблизно такого ж віку, які діти сусідки.

Коли я приїхала додому – назбирала багато речей і іграшок різних, взяла речі у знайомих, пояснила ситуацію, що дітям тим вони потрібні, адже у знайомих вони лежали просто так.

Все почистила, гарно випрала і, коли наступного разу поїхала до мами в село, привезла тим дітям і одягу, і іграшок цілий багажник, загалом багато всього, ціла купа вийшла.

Я відразу покликала їх маму, нашу сусідку Тамару, і мішків 3 виклала в них на подвір’ї чистих та випраних іграшок і речей.

Жінка дуже зраділа, це видно було, не могла надякуватися мені, сказала, що тепер дітям роками буде що одягти і в школу в чому ходити.

А я в душі раділа, що змогла їм допомогти. Дістала купу солодощів, печива і фруктів.

Діти теж раділи, це словами не передати, яка радість була в їх очах.

Додому я їхала з такою легкою душею, на серці було радісно, що зробила добру справу і тепер в тих діток буде в чому ходити і що взути на ніжки, адже на вулиці холодно, зима, тепер вони гулятимуть частіше.

А на Різдво знову ми з сім’єю поїхали до мами, дивлюся, а ті діти, як ходили в потертих речах без шапки і в осінніх, а то й літніх кросівках, хоча я привезла багато зимового одягу, так і ходять.

А в центрі села біля магазину бачу мама йде з дітьми в моїх речах.

Я дуже здивувалася, бо чітко бачу, що це речі саме моїх діток.

Я зупинилася і запитала де вона їх взяла, а та жінка відразу розповіла, що моя сусідка їх за копійки людям в селі продавала.

Я Тамарі говорити нічого не стала, але більше я з сусідкою не спілкуюся, не розумію, для чого так робити було.

Вона ж не багато заробила на тих речах, поки власні діти не мають що одягнути взимку, в мороз.

Зараз зима, холодно, а вони в осінніх куртках і кросівках ходять. Я думала ще теплих курточок їм привезти. Але марно, виходить.

Ну як так можна? Я розумію, то її вибір. Але хіба вона правильно зробила?

КІНЕЦЬ.