«Пробач. Але я покохала іншого і йду від тебе. Дітей із собою не беру. Сама подам на розлу чення», прочитав Антон повідомлення дружини. Подзвонив матері. — Мамо, діти в тебе. — Так. Ця гадина привела їх до мене. — Я скоро приїду і заберу їх. — Куди забереш? В гуртожиток? — Винайму квартиру.

Вибач, мамо, я маю працювати… Антон із Галею одружилися п’ятнадцять років тому, а сім років тому, коли наважилися купити квартиру, чоловік поїхав на заробітки до Києва. Працював на заводі, зароблені гроші частково відкладав на рахунок у банку, трохи залишав собі, решту відправляв дружині.

Батько винайняв квартиру, перевіз дітей до столиці, доньку Олену, влаштував до школи, сина, Пашу, до дитсадка. Олена стала господаркою. І з навчанням встигає, і брата відводить до дитсадка, і по дому справляється. Через два роки Антон став зустрічатися з Ганною, кухарем у заводській їдальні.

Жінка знала, що він має двох дітей, але це зовсім не турбувало її. — Не хвилюйся, ми порозуміємося, — говорила вона Антону. І справді знайшли спільну мову. Дочка з повагою ставиться до тітки Ганни. Вони стали близькими подругами. А чотирирічний син часом називає жінку мамою…

Якось, пізно ввечері, до них прийшла Галина. — Ти чого прийшла? – спитав Антон. — У мене тут діти, — сказала та. — У мене вже два роки, як нема мами! – сказала Олена. — Ідіть, жінка! — Антоне, може поговоримо окремо? — Запитала Галина. — Іди! – повторила дочка.

Ганна, обійнявши дівчинку за плечі, лагідно сказала: — Нехай поговорять, — і повела дівчинку до кімнати. — Антоне, пробач мені. Я помилилася. — Іди, Галино. Ти тут нікому не потрібна! — Сказав їй Антон. Галина сумно брела двором, а Антон проводив її поглядом з вікна. «Я все ще люблю її», думав він. — Ти вчинив правильно, тату, — сказала дочка, обійнявши батька ззаду. — Не плач. Все пройде.

КІНЕЦЬ.