Поява першої доньки далася мені не просто, потім було багато проблем зі здоров’ям. Бажання мати ще дітей, більше немає, але чоловік хоче ще хлопчика та періодично порушує цю тему.

Останнім часом до нього підключилася свекруха, давлячи на мене. Якщо спочатку все це носило рекомендаційний або жартівливий характер, то тепер перетворилося на справжнісінький пресинг.

Як тільки зустрінемося всі разом у родинному колі, так і починаються розмови про хлопчика, якого я просто зобов’язана зробити на світ.

На мою думку ніхто не зважає, здоров’я теж мало кого цікавить, принаймні таке складається враження. Ставлення як до інкубатора, який має зробити їм на світ хлопчика, а не до жінки, яка під час пологів мало не поїхала на той світ.

Найнеприємніше, що вони накручують дочку, розповідаючи, як їй добре буде з братиком. Тепер уже і вона бігає за мною по п’ятах з криками: «Мамо, хочу братика!», від яких я на стінку лізти готова.

Я їй пояснюю, що це не так весело, як їй здається, кажу, що він буде відбирати іграшки, битися і таке інше. Вистачає лише до візиту бабусі, яка знову починає маніпулювати дитиною та доводити мене до білого жару.

Не розумію, хіба я маю знову ризикувати своїм життям і добровільно погоджуватися на цей жах, якщо мені зовсім не хочеться?

Зрештою, я людина, особистість, а не просто машина для дітей, і маю права сама приймати рішення, народжувати мені чи ні. Чи я не права?

КІНЕЦЬ.