Бабуся Ніна дивилася з сумом на свій садок. Цього року яблуня так розцвіла, стільки яблук було, усі на траві лежали. І аромат свіжих яблук стояв у всьому селі.

Жаль було покидати це місце, але вже нічого не можна було зробити. Тут прийшла сусідка з візком для яблук: -Баб, Ніно, може все ж таки передумаєте і не будете в місто їхати, все ж таки це ваше рідне місце, сумувати будете.

-Не можу. Донька домовилася з людьми, вони мій дім хочуть купити, а я з донькою у місті житиму. Тільки не зрозумію, навіщо це все.

-Так для доньки так зручніше буде. Все ж таки не молодієте. Якщо до ліkарні потрібно, то все поряд, і аптека, і поліклініка. Сусідка почала збирати яблука, які виросли у баби Ніни.

— Ти мого кота до себе забери і собаку теж. Пес у мене гарний, охоронятиме. А кота я потім спробую у квартиру доньки забрати, якщо дозволить. -Добре, баба Ніно. Бабуся зібрала свої речі, ще раз прощально подивилася на хату. Головою вона розуміла, що треба їхати, доньці буде зручно. Але душа не хотіла її відпускати.

Поки баба Ніна їхала автобусом, то раптом спустилася шина. Баба Ніна навіть зраділа, що вона не доїхала до міста. Для неї спущена шина стала справжнісіньким знаком, отже село не хоче її відпускати.

Добре, що від’їхали не так далеко, лише три кілометри. Баба Ніна одразу пішла додому, навіть важка сумка не здавалася важкою, бо вона поверталася до рідного села. Відразу ж зателефонувала доньці і точно сказала, що продавати будинок не буде. Наступного дня жінка Ніна весело відзначала зі своєю сусідкою її повернення додому.

КІНЕЦЬ.