Весілля — одне з найщасливіших подій в житті люблячих один одного людей. Кільця, гості, привітання, усмішки, сльози радості, подарунки …Так, до речі, про подарунки! Адже вони можуть бути досить незвичайними і несподіваними.

У день нашого одруження з Пашею свекруха підвела до столика двох близнюків. Дітям ледь виповнилося по чотири роки. Вона сказала: «Це мій весільний подарунок. Якщо ти, доню, їх полюбиш, то зможеш стати хорошою матір’ю в майбутньому ». Як все починалося?

З Пашею я познайомилася, коли вже закінчувала університет. Він був ввічливим, культурним, галантним молодим чоловіком. Я не могла не зацікавитися ім. Відносини розвивалися стрімко. І

незабаром ми стали разом жити. Я людина чесна. Тому відразу ж Паші розповіла про себе все. Про те, що я в багатодітної родини росла, про те, як складно нам було. Я була старшою дочкою, тому виховання братів і сестер було на мені. Само собою, дітей після цього не хотілося.

Плани були зовсім іншими. Я мріяла про кар’єру. Навчалася на юридичному факультеті, і працювати зби рала ся за фахом. А ще мені хотілося подорожувати з коханою людиною по різних країнах світу. Та й взагалі, життям насолоджуватися. А діти — це відповідальність. Одним словом, я не поспішала.Паша дітей хотів, але мене прекрасно розумів.

І підтримував. Незабаром ми вирішили одружитися. А в цей час сестру Павла кинув чоловік. Пішов до іншої жінки, і вони поїхали за кордон. Через деякий час, правда, він попросив у дружини пробачення. Дівчина пробачила і відправилася до чоловіка.

Залишивши вдома двох дітей. На зв’язок горе-батьки більше не виходили.Весілля ми занадто розкішне не планували. Розписалися і поїхали в ресторан, де нас чекали родичі.І ось під час банкету до нас підійшла свекруха з двома близнюками. Вона сказала, дивлячись на мене: «Це мій весільний подарунок.

Якщо ти, доню, їх полюбиш, то зможеш стати хорошою матір’ю в майбутньому ».Звичайно, я була просто աօk оваhа. Адже всі ж знали, що я не хочу дітей. Мовчки дивилася на дітей, а на очах сльози стояли. Хотілося все кинути і кудись втекти. Але це ж не вихід … Я прийняла виклик.

З тих пір пройшло п’ять років. Діти ростуть ввічливими, добрими, слухняними. І я їх дуже сильно люблю. Життя свою без цих хлопчиків не уявляю. І навіть вдячна їх батькам і свекрусі за те, що так склалися обставини.Так, до речі, зараз я чекаю дитину. І на одному малюку ми зупинятися не маємо наміру. Я багато переосмислила. Така собі життя непередбачуване!