Я більше не допомагатиму родичам чоловіка. З сестрою чоловіка в мене якось одразу не склалися стосунки. Три роки тому я прийшла до їхньої родини, і практично відразу прийшло відчуття, що мене ні в що не ставлять, не поважають. Я, як нова людина у їхній сім’ї, намагалася допомагати на городі. Не завжди виходило (я маю великі проблеми зі здоров’ям). Часто траплялися загострення, але я намагалася.

Я працюю у поліклініці, де вся родина прописана. Тобто проблем записатися до лікаря, взяти талончик, зробити ксерокопію ніколи не було. Я думаю, це була моя «посильна допомога» сім’ї. Чому я говорю, що мені «здавалося», що мене не прийняли. Тому що перші мої два роки спільного життя я прокидалася від дзвінків його сестер (у нього їх дві, є ще брат, все старший, ніж мій чоловік) з проханнями звозити кудись їх. До лікаря, до крамниці, щоб він приїхав до них допоміг.

Щовихідних якісь прохання. Хоча сестра чоловіка має свого чоловіка, троє дітей. Батьки чоловіка живуть у сусідньому будинку, її батьки буквально через пару зупинок. Мені завжди здавалося трохи несправедливим те, що мій чоловік зривається і біжить допомагати своїй сестрі, а мене кидає. Я намагалася з ним розмовляти на цю тему, але у відповідь лише закиди і «тобі не зрозуміти, ти єдина дитина в сім’ї».

Оскільки я прийшла до їхньої родини, мені довелося прийняти їхні сімейні традиції: на день народження вони завжди збираються і дарують одне одному гроші, а на Новий рік, 8 Березня, інші свята – подарунки, здебільшого не дорогі.
Вони мають велику родину. Крім його батьків є ще бабуся з дідусем, дві сестри, брат, племінники у кількості шістьох людей. І всім треба було щось дарувати.

Якось не відразу, але я помітила, що його ця сама сестра ніколи мені нічого не дарує ні на Новий рік, ні на Дні народження. ні мені, ні чоловікові. Вони одні з найзабезпеченіших у сім’ї, всім щось дарували, а нам жодного разу! Хоча коли вона приходила до поліклініки, я їй ніколи не відмовляла. Два роки тому у неї була операція щодо видалення щитовидної залози, вона звернулася до мене за допомогою. Я все влаштувала, але навіть елементарного «дякую» не дочекалася, але образило мене не це.

У лютому цього року мені призначили операцію. Звісно, вся рідня була в курсі. Ми зустрілися з нею в аптеці недалеко від моєї роботи, де вона повідомила мені, що чекає на четверту дитину. Але навіть із горезвісної ввічливості не поцікавилася, як у мене справи.

А ввечері того ж дня чоловік зателефонував мені з роботи і запитав, коли я буду на своїй роботі. Виявилося, що його сестрі знадобилося зробити ксерокопії. Тобто вона, знаючи мій номер телефону, не зателефонувала мені, а через нього. Я відповіла, що не знаю. У мене була відпустка, я готувалася до операції, проходила лікарів, здавала аналізи. А єдине, що її цікавило, ці ксерокопії.

До речі, неподалік поліклініки є два місця, де їх роблять. Але в мене це безкоштовно. Виходить, гроші на четверту дитину є, а на ксерокопії немає. Звичайно, я відмовила. Не можу я їхати на роботу тільки тому, що їй треба зробити безкоштовно ксерокопії.

Після операції ми з нею зустрілися на Дні народження старшого брата. Ми трохи запізнилися, а коли зайшли, свято було в самому розпалі. Я привіталася з усіма, а вона була єдиною людиною, яка не привіталася у відповідь. Коли ми сіли за стіл, вона демонстративно встала і вийшла на кухню.

Пройшов майже місяць відколи ми зустрілися біля аптеки, але мене досі мучить одне питання — вона справді образилася на те, що я тоді не покинула все і не поїхала робити їй ці ксерокопії? Я, до речі, теж на неї дуже ображена через те, що сталося. Наступного разу, коли їй знову знадобиться моя допомога, я, мабуть, відмовлю.

КІНЕЦЬ.