Бабуся давно мріяла видати Віру заміж. Вона взагалі не розуміла, як так може бути? Скоро тридцятирічний ювілей, а улюблена онука досі «у дівках»? Самій Валентині Георгіївні було вже під вісімдесят. На своєму ювілеї вона мріяла бачити Василину вже заміжню. Ну, чи хоча б нареченою.

Сама Валентина у свої 79 років була надзвичайно активною та не могла всидіти на місці. А Віру все пурхає, як бабуся, і зовсім не думає ні про що! А найкращі роки йдуть! І дітки, знову ж таки….

Віру ж на її запитання завжди жартувала:

-Де вони чоловіки, бабусю? Розібрали добрих, мабуть. Мені і одній нормально.

-Нічого не нормально! – не витримувала Валентина Георгіївна. – Я в твоєму віці вже Катрусю, твою маму, няньчила. І Сергійко був на підході.

-Ну то ти, бабусю. У вас все інакше було… Інші часи.

-Часи завжди однакові! -Заявляла бабуся – Ти просто не там шукаєш, Віро. Що там у вас зараз? Ці клуби, інтернети. Звісно, хіба там хорошого нареченого знайдеш?

-А де шукати, бабусю? – по-доброму сміялася Віра.

-А ось бабуся скаже тобі, де. А краще … – у Валентини Георгіївни з’явилася несподівана ідея. – Я сама тобі знайду. Ось так. Що скажеш?

-Шукай, бабусю, шукай – жартівливо махнула Віра, а сама прошепотіла. – Ага, шукай вітру в полі. Ну та гаразд, нехай розважається. Чим би дитя не тішилося…

Віра їхала до Валентини Георгіївни і посміхалася. Що там ще бабуся вигадала? Жінка просто обірвала їй телефон. Серйозна розмова: тільки за чаєм, тільки віч-на-віч.

-Ось, Віра, – загадково посміхнулася Валентина, поставивши на стіл банку з варенням і рум’яне печиво власного виробництва. – Ти все сміялася, не вірила, що бабуся тобі допоможе, а бабуся слів на вітер ніколи не кидала! Знайшла я тобі нареченого. Чудовий, позитивний хлопчик! Дуже хороший. Він ветеринар. Мого Атоса миттю на ноги поставив.

Наче на підтвердження її слів, золотистий спанієль Атос, бабусин улюбленець, весело завиляв хвостиком і ліг в ногах Віри. Дівчина була трохи здивована бабусиною спритністю.

-Бабусю, ти що серйозно? Ти правда шукала мені нареченого? Я думала це так, просто…

-Просто? Ні-ні, люба. Просто в мене не буває – Валентина Георгіївна подивилася на маленький старомодний годинки у себе на зап’ястя – І до речі. За півгодини він уже буде тут.

-Але бабуся! – Віра не могла в це повірити. -Ти навіть не попередила!

-Звичайно, не попередила! А то хіба ти приїхала б? Знаю я вас, сучасну молодь! А про сватання даремно всі забули. Це найкращий спосіб познайомитися з гарною людиною! А не всі ці ваші інтернети.

Віра похитала головою. Літня людина, що з неї взяти? Але цей… гарний хлопчик? Ось що було незрозуміло! Погодився на таку не розумну витівку, це ж треба!

У двері подзвонили. Віра вирішила потерпіти цей безглуздий вечір заради бабусиного спокою. А потім просто дати непроханому нареченому зрозуміти, що вони не пара. Той, кого вона побачила, справді виявився не героєм її мрій. Невеликого зросту, в окулярах, із абсолютно пересічною зовнішністю. Весь такий чистенький, акуратний, серйозний. Саме такий, які подобаються мамам і бабусям. Цей чоловік не здавався поганим, але й не дуже сподобався їй.

«Чого й слід було чекати» – подумала Віра.

-Здрастуйте, я Юрій, – посміхнувся чоловік і Віра неохоче зазначила, що усмішка в нього дуже гарна. З ямочкою на щоці.

Весь вечір Юрко розповідав кумедні історії про своїх підопічних і, оскільки Віра сама любила «пухнастих», слухати його їй було досить приємно. Потім почали обговорювати новий гучний фільм і Віра зазначила про себе, що їх з Юрою погляди часто сходяться. Вона навіть не помітила, що на годиннику вже дев’ять вечора.

-Ой, мені ж завтра на роботу рано вставати! – Схаменулась вона і почала збиратися.

-Дозволь, я проводжу, – галантно запропонував Юра та Віра здивувалася. Їхати було пристойно, та ще й пізно, а він одразу попередив, що поки що без машини. Відігнав у ремонт.

-Але … Це далеко – сказала вона.

-Що ж мене це не хвилює, а навіть тішить. Зможемо ще поспілкуватися, – підморгнув Юра, а Валентина Георгіївна змовницько посміхнулася.

-От і правильно, Юрко. Правильно. У наш час добрих дівчаток вдень не знайдеш. А моя Віра просто скарб! Поспілкуйтеся, звичайно, удвох. Без мене, бабусі.

-Бабусю! – Вигукнула Віра, але жінка вже почала підштовхувати їх до виходу.

-Ідіть, йдіть. А мені давно пора у ліжко.

Віра і сама не зрозуміла, як це сталося. Вони із Юрою зустрічаються вже місяць! Здається, вона навіть починає закохуватися.

Вони сиділи з Іриною, двоюрідною сестрою, у невеликій кав’ярні та Віра ділилася своєю незвичайною історією.

-Уявляєш, Іро? Бабуся допомогла. А я спочатку взагалі сміялася. Думаю, підсовує мені якогось! Та й соромно було… Типу, у нас товар, у вас купець. А вийшло ось як.

-Так вже, бабуся це вміє. Влізти в чуже життя, не спитавши. Не знаю, як ти це переносиш? Ну так, цього разу все вийшло добре. А якби ні? Сидіти там, соромитися. Чому вона вважає, що їй дозволено все вирішувати? – Скептично сказала вона і посміхнулася. З молодшою онукою Валентина Георгіївна мала прохолодні стосунки. Вони одне одного недолюблювали.

-Та гаразд тобі, Іро. Нічого не сталося. Вона не зі зла.

-Хм! – Фиркнула Ірина і повела плечем.

У цей момент за панорамними вікнами кав’ярні з’явився Юрко, з великим букетом квітів і помахав Вірі. Та радісно махнула у відповідь, знаком показавши, щоб він зайшов усередину.

-Ну ось, якраз зараз і познайомитеся, -посміхнулася вона сестрі.

-Який букет! -Задумливо промовила Ірина. -Мабуть, і справді в тебе закохався. Не економить. Молодець.

-Здрастуйте, панночки! -Усміхнувся Юра і сів за стіл.

Віра чекала, що вони посидять утрьох зовсім небагато, а потім підуть із Юрою гуляти, але спільна розмова якось ніяк не сходила нанівець. У результаті розійшлися вже після опівночі.

Наступного дня Юра був незвично мовчазний і розсіяний.

-Ти чимось засмучений? – спитала Віра.

-Так, ти знаєш … Такі справи. Доведеться поїхати до брата на тиждень. Довелося і відпустку власним коштом брати. У нього розлучення. Зателефонував, і я зрозумів, що треба поїхати його підтримати.

-А чого сумуєш тоді? Ти ж не на Північний полюс їдеш, а лише до сусіднього міста. Я почекаю. Чи, може, й мені поїхати?

-Ні-ні, що ти! Я не зможу приділити тобі там достатньо часу. Ти ж не образишся? – Заглянувши їй в очі, запитав він.

-Юра … Ти зі мною наче прощаєшся.

-Що це ти вигадуєш, кохана? – Він обійняв її  і поцілував.

Через тиждень Юрко так і не повернувся. А ще, не дзвонив весь цей час. Тільки надіслав повідомлення, що доїхав і вони разом із братом. Віра наважилася і набрала сама.

-Юра, ну що там у вас? Коли додому?

Голос чоловіка звучав приглушено.

-Ох, Віро, доведеться ще на тиждень затриматися. Іван в такому поганому стані. Потрібно підтримати.

-Добре – простягла Віра. Чому він не дзвонив, питати не стала. Достатньо того, що їхня розмова вийшла незвично холодною і начебто діловою.

За кілька днів зателефонувала Валентина Георгіївна.

-Як справи, онученько? – Обережно почала вона.

-Нічого бабусь. А ти як?

-Я нормально, що мені станеться? А ось чому твій Юрко так поводиться зі мною, цього я не розумію! Атос знову їсти став погано, ось я вирішила сходити перевірити його. А Юрко нас побачив, розвернувся і пішов! Начебто заборгував мені і тепер показатися на очі переживає.

-Так Юра у місті? – здивовано промовила Віра.

-Звичайно, а де ж йому бути? – Валентина Георгіївна осіклася – Ви що ж, розлучилися?

-Бабусю, я передзвоню!

Василина поїхала прямо на роботу до Юрія. Звичайно, Юрій Олексійович був на місці. Вів прийом.

-Доброго дня, Юрко, – щільно прикривши двері, сказала Віра. – Що, як брат поживає?

-Віро, рідна, ти просто все не так зрозуміла. Я справді був у брата, а потім…

-А потім? -Віра підняла брови.

-А потім, я заплутався. У нас з тобою так швидко все розвивалося, а тут Іван розлучається. Ну, і я подумав, навіщо мені все це? Коротше, я запереживав  і… Загалом, Віро… Нам треба якийсь час побути окремо. Взяти тайм-аут, розумієш?

-Не розумію. Тайм-аут не розумію, – твердо сказала Віра. – А ось поставити крапку сьогодні це те, що мені було потрібно. І це я зробила.

Вкотре, коли Віра приїхала відвідати бабусю, та була начебто чимось засмучена. Виглядала змарнілою. Дівчина одразу зрозуміла, що щось не таке.

-Бабусю, ти занедужала?

Бабуся раптово притиснула долоні до очей і розплакалася.

-Ох, я так винна перед тобою, дівчинко моя! Яка ж я винна!

-Та що трапилося?

-І навіщо я тільки познайомила тебе з цим Юрком, щоб його! Ірина приїжджала та розповіла, що на мій ювілей прийде з ним! З твоїм Юрком! Я сказала, щоб її ноги більше не було в мене!

Віра дивилася на Валентину Георгіївну.

-Так ось воно в чому річ? Вони разом? Ось значить, чому він так дивно поводився? Не знаєш, чи давно це в них?

-Не знаю, люба. Я і слухати її не стала, негідницю …

-Зате тепер все зрозуміло. Що ж. Бабуся, вона все одно залишається твоєю онукою. Це не привід вносити смуту до родини. Помиріться і нехай разом приходять на твій ювілей. Все одно я це вже пережила. Та й не подобався він мені так сильно. Так, через місяць мені почало здаватися, що я закохаюся. А потім він так зі мною вчинив, та й… Якось пережила, чи що. Зрозуміла, що не моя це була людина, от і все. Не картай себе, рідна! – обійняла вона жінку.

-Правда?

-Правда, бабусю, – спокійно сказала Віра. – Тільки … Давай я тепер сама собі нареченого шукатиму? Домовились?

Валентина Георгіївна посміхнулася крізь сльози.

– Домовилися, люба. А тепер пішли чай пити. Я милнців напекла, твоїх улюблених…

КІНЕЦЬ.