В метро було жарко. Людмила Федорівна, в очікуванні поїзда, була занурена в свої думки, і не помітила, як до неї підійшла дивного вигляду жінка.

Дивного тому, що одягнена вона була дуже по молодіжному, хоча віку вона була приблизно одного з нею.

-Ну, здрастуй, дорогенька!

Людмила Федорівна здивовано дивилася на яскравий макіяж незнайомки, і як інтелігентна жінка визнала, що буде неввічливо запитувати хто це, раптом цим образить людину.

-Здрастуйте мила, рада вас бачити. Як поживаєте?

Незнайомка їй когось нагадувала, але ніяк не могла згадати кого. Ну, як не підтримати розмову? Незнайомка зло усміхнулася, оголивши ряд великих неприродних зубів:

-Ти мене з кимось плутаєш, дорогенька, не думаю, що мене можна забути! І зустріч зі мною не повинна викликати в тебе радість.

Людмила здивовано дивилася на жінку. Серед її знайомих точно не було таких вульгарних осіб. І тільки, коли та усміхнулася своїми лисячими очками, витягнувши їх так, що вони перетворилися в тоненьку щілинку, і в них блиснули вогники підлості, Людмила впізнала її. Але та, вирішила для вірності нагадати, хто вона така:

-Можу тобі нагадати хто я, – зухвало сказала жінка. – Я – та, хто хотіла забрати у тебе чоловіка. Могла б забрати, тільки ось вчасно одумалася, навіщо мені цей мимрик. І тепер бачиш в якому я шоколаді, – бравувала жінка, демонструючи саму себе.

-Не лестіть собі, голубонько. Забрати чоловіка неможливо, тільки якщо він сам не захоче піти. А до вас він мабуть не захотів. А так, ви просто вкрали у нього небагато часу. Ви просто помилка в його житті, пляма, так би мовити, помарка. Таких як ви забувають з великим полегшенням. І “шоколад” ваш більше схожий на щось інше, такого ж кольору.

Жінка хмикнула, блиснула своїми злими лисячими очками, і пішла цокаючи високими тонкими підборами, через що з дуже коротких шортів показувалися засмаглі сідниці.

Людмила дивилася їй у слід, усміхнулася, і згадала те, що було пов’язано з цією, з “лисячими очима”.

З Сергієм вони зустрілися ще в інституті. Якось просто і відразу зрозуміли, що вони призначені одне одному. Їм не потрібно було зайвих слів, пояснень, залицянь. Вони відчували себе двома половинками одного цілого.

Після розставання на кілька годин зустрічалися як після довгої розлуки. Нехай у них не було великої пристрасті, але і сварок ніколи не було. Просто дві рідних, дуже рідних людини. І все було просто і добре. Після інституту одружилися, батьки віддали їм квартиру бабусі. Хороша робота. Через пару років народилася дочка. Два рази на рік їздили відпочивати. Вони так хотіли, жити розміреним, розпланованим життям.

Людмила добре пам’ятала той день, коли Сергій не прийшов ночувати. Вона сильно не хвилювалася, у нього корпоратив, сильно він не загулює, просто затримується. Начебто і переживати нема чого, але ось в душу закрався якийсь неспокій.

Сергій прийшов під ранок, весь якийсь пом’ятий. Сказав, що йому дуже погано. Люда поклала його в ліжко, поставила поруч на столик мінералку, банку з кисленьким морсом і пару таблеток від головного болю. Сергію правда було погано. Все, що він зміг сказати:

-Спасибі моя дорога, ти найкраща в світі! Як же ти мене розумієш!

Люда відвела доньку в садок, а сама пішла на роботу. І начебто все добре, а тривога в душі не проходить.

Пройшов якийсь час. Люда відчувала, що чоловік якось змінився, щось не так. Але причини того не знаходила.

“Причина” з’явилася сама. Одного разу їй на робочий стіл підкинули лист. В ньому говорилося, що у її чоловіка є коханка. Люда не повірила. Порвала лист і викинула. Сергій був уже начальником відділу, і заздрісників у нього було багато.

Але потім був ще лист, в цьому було фото, на ньому її чоловік обіймає і хоче поцілувати біляву красуню з очима підведеними товстою чорною лінією, і схожими на лисячі. І це фото на тлі чиєсь чужої квартири. У Люди перед очима все попливло. Цього не може бути.

З чоловіком з’ясовувати нічого поки не стала. Поділилася цим “горем” з подругою і мамою. Подруга, сама вже встигла розлучитися, була налаштована категорично: гнати його треба, якщо зрадив раз, а зрада тут очевидна, без сумнівів, то буде і другий.

Не треба принижуватися і жити з тим, хто тебе не цінує. Треба якомога швидше позбутися від нього, вигнати із свого серця.

Мама ж, навпаки, говорила, що поспішати не треба. Чоловіки схильні до такого, може це була не зрада, обдурили його, мало що може бути. Може хтось навмисно намагається посіяти розбрат в їх сім’ю.

Потрібно у всьому розібратися. А поки не потрібно нічого робити, просто почекати. Сім’ю треба зберегти будь-якими способами. Такі чоловіки як Сергій на дорозі не валяються. Виженеш – його відразу підбере інша, а твоя дитина залишиться без батька. А батьком Сергій був хорошим. Тому треба сто разів подумати, перш, ніж прийняти рішення.

Але життя набагато мудріше нас, і іноді саме все розставляє по своїх місцях. Одного разу Людмилі стало недобре на роботі. Чоловікові відразу повідомили і він приїхав, стривожений. Там вони разом і дізналися, що буде дитина.

Як радів Сергій! Підхопив дружину на руки. Він прямо мріяв про велику родину. Люду ця звістка сильно спантеличила. Звичайно ж другої дитини вони хотіли, але трохи пізніше. Вона ще не забула як важко ходила з першою донькою, як її вимотало сидіння вдома. І ось тільки вона відновила колишню форму, на роботі все стало складатися вдало. І ось знову пройти все це заново.

Мама була рада цій новині.

-Ну, ось, все само і вирішилося. Тепер твій чоловік нікуди не піде, він дуже хоче цю дитину. А раптом буде хлопчик! І різниця між дітьми хороша – п’ять років. Все вдало складається.

Пройшло пару місяців. Люда. Листи іноді так і підкидали. Фото в них більше не було. Були бридкі послання, кожен раз все витонченіші:

-Він тебе не любить, живе з жалості. Навіщо ти тримаєш чоловіка, який любить іншу. Він не хоче цієї дитини, якщо цим хочеш його утримати, то нічого в тебе не вийде!

І все в такому роді.

Якось сталося так, що Люда мусила лягти в лікарню. У приймальному покої Сергію віддали речі і сказали чекати. Він сів на кушетку. Сумка Люди вислизнула з рук на підлогу, з неї вивалилися листи. Сергій підняв, і прочитав їх, почерк йому був добре знайомий.

Через кілька днів Люда була вже вдома. Сталося найгірше, що вони очікували – вона вже не була вагітна… Люда не знала як пережити таке горе. Якщо спочатку вона не хотіла цю дитину, то потім все змінилося. Іноді навіть виникали думки, що “ну, і нехай він піде, а у мене будуть діти, його діти, з ними я не пропаду”.

Сергій переживав разом з дружиною. Він відчував свою провину. І проклинав себе за ту слабкість, виявлену ним одного разу. Він тепер завжди був поруч з Людою, як у старі часи, відчував все, що з нею відбувалося, її біль, розгубленість. Не втомлювався повторювати:

-Пробач мене, я ніколи тебе не залишу, завжди буду з тобою. У нас все буде добре. У нас ще будуть діти. Тільки пробач мене!

Через два роки у них народилася ще одна донька. І життя перейшла на наступний виток свого розвитку, більш складний і насичений подіями. Згодом ця історія зовсім забулася, стерлася з пам’яті, як щось непотрібне, витіснене чимось важливим.

З тих пір минуло двадцять років. І ось зараз ця випадкова, дивна зустріч сколихнула пам’ять. Але ж могло піти все зовсім по-іншому. Вони з чоловіком призначені один одному долею. Якби вони розлучилися, то щасливі б не були ні один ні інший. Це як раз той рідкісний випадок, коли прощення винагороджується любов’ю.

Тих, кого любиш, треба прощати!