Віра Петрівна щойно сіла поснідати, як раптом пролунав дзвінок її мобільника.

– Невістка дзвонить! – буркнула вона. – Треба ж. І що ж їй, цікаво знати, знадобилося? Вже два роки я її не бачила й не чула. І, треба сказати, анітрохи про це не жалкую, а тут на тобі! Ні, ось поснідаю, тоді й відповім. Не буду собі апетит псувати!

Але Ірина продовжувала наполегливо дзвонити.

Віра Петрівна неохоче відклала убік бутерброд з ковбасою та сиром і поставила на стіл недопитий чай.

Вона все ж таки взяла слухавку.

– І чого тобі треба, дозволь запитати?! – різко сказала вона до невістки. – Невже не розумієш, що людина зайнята, якщо не відповідає!

– Віро Петрівно, здрастуйте! Ви ж розумієте, що я не стала б вас турбувати просто так. Але нам треба терміново поговорити, – сказала Ірина

– Нема про що нам з тобою говорити!

– Нема про що, це точно. Зате є про кого! Я хотіла б поговорити з вами про Михайла!

– Про синочка мого ненаглядного?

– Про нього. Де і коли зустрінемося?

– Ні, ні і ні! Зустрічатися з тобою я не хочу й не буду! Якщо є що сказати, то кажи, все одно вже апетит ти мені зіпсувала.

– Але це не телефонна розмова, Віро Петрівно.

– Говорити будеш? Інакше я кладу слухавку!

– Ну як хочете… Але попереджаю одразу – новина не з приємних!

Віра Петрівна застигла від здивування.

– Ну і що там? – нетерпляче запитала вона.

– Михайло мені зраджує, і я не знаю, що робити!

– Ой! А я вже подумала! Я й не здивована… Він же ж чоловік… А ти в нас недолуга он яка!

– Не зрозуміла!

– А що тут незрозумілого? Чоловіка любити і плекати треба, щоб він на ліво не дивився, а тобі ніколи! Ось він і знайшов собі втіху.

– Віро Петрівно, я, між іншим, працюю.

– Всі працюють. Ти одна така чи що?

– Ні, звісно. Але у всіх і чоловіки працюють, на відміну від вашого сина.

– Так? А хто його вдома залишив?

– Я?

– Ти, а хто ж. Як заміж за нього вийшла, так він з роботи й звільнився.

– Віро Петрівно, побійтеся Бога!

– Бога згадала! Та мій син, якого я в сорок років народила, і всю себе йому присвятила, з відзнакою закінчив школу, диплом з відзнакою інститутський має. Розумник, а не хлопчик!

– Ваш розумник постійно скаржився мені на те, що його не цінують і не поважають у колективі.

– Геніїв ніхто не любить!

– Я люблю! Саме тому я, вислухавши Михайла, запропонувала йому звільнитися і пошукати нове місце роботи.

– Ось, я й кажу, що це ти його в чотирьох стінах закрила. Ще б пак! Переживаєш, що його в тебе відведуть.

– Я й не думала навіть, коли пропонувала йому звільнитися, що Михайло роботу більше не шукатиме, але…

– А йому й ніколи було її шукати, бо вже через місяць після його звільнення ти повідомила Михайлику, що у вас буде дитина.

– Ну і що? Я думала, що це його мотивує на те, щоб роботу собі хорошу знайти, а він заявив, що буде з дитиною нашою сидіти після того, як вона народиться.

– Ось він і сидить. З цим… Як там хлопчика вашого звуть?

– Віро Петрівно, у нас з Михайликом донька народилася, Наталочка! Ви і цього не пам’ятаєте?!

– А навіщо мені зайва інформація? Все одно мій синочок з тобою довго не протримається.

– Віро Петрівно, я сподівалася на вашу допомогу.

– На яку цікаво?

– Поговоріть з Михайлом, я ж не залізна. І його зрада – це остання крапля в чаші мого терпіння. Я ж можу його і виставити з моєї квартири. І тоді…

– І тоді, синочок мій ненаглядний, до мене повернеться нарешті!

– Ви справді цього хочете?

– Звичайно!

– Ви ж розумієте, що я його утримую, а як тільки він перестане бути моїм чоловіком, то це припиниться. Більше того, я обов’язково подам на аліменти.

– З чого б це?

– Ну, хоча б тому, що Наталя не тільки моя дочка, а й його теж.

– А оце ще довести потрібно!

– Мені не потрібно, дочка наша народилася у шлюбі, і Михайло офіційно записаний її батьком у свідоцтві про народження. А якщо ви захочете довести протилежне, то тест вам допоможе. Тільки говорю одразу, даремно гроші витратите! Наталя – ваша онучка!

– Нехай так. Але ж, якщо ти Михайлика виженеш, то втратиш безкоштовну няньку.

– Ну, не таку вже й безкоштовну. Самі розумієте, що прогодувати, одягнути і взути дорослого мужика – це дороге задоволення. Одним словом, якщо замислитися, то найняти няньку для Наталі мені дешевше обійдеться. Втім, я можу і в ясла її віддати. Їй там, мабуть, навіть краще буде!

– Ти хочеш сказати, що мій хлопчик погано піклується про неї?

– Якщо чесно, то погано. Він останнім часом забуває її погодувати, причому сам у цьому зізнається. Він їй не читає, не грається з нею, а просто вмикає їй телевізор, і та цілими днями мультики дивиться. І це шкідливо, між іншим! А ось учора він її на прогулянку вивів у різних чоботях.

– Як це? Не може бути! Не вигадуй!

– А я й не вигадую, Віро Петрівно. Коли я прийшла з роботи, то у коридорі стояли два різні брудні чобітки Наталочки. Один – червоний, інший – жовтий. Значить так, я давно вже подумувала про те, щоб запросити для дитини няньку, а вчора я твердо вирішила саме так і зробити.

– Все вірно, найми няньку, не чоловіче це діло – з дитиною сидіти. Зате він тебе від усіх домашніх турбот звільнив. А це дорогого вартує!

– Від чого він мене звільнив?! Не зрозуміла!

– Ну, він і по магазинах сам ходить. Тобі ж все ніколи!

– Це Михайло вам сказав?

– Сама здогадалася.

– Невірно ви все уявляєте, Віро Петрівно. У магазин я заїжджаю після роботи, бо синок ваш не в курсі навіть, де він знаходиться.

– Так? Це правильно. Хіба може чоловік самостійно вибрати свіжі продукти? Але готувати їжу тобі точно ніколи. Бідолашний мій Михайлик.

– Ваш бідолашний Михайлик, як тільки я з роботи приходжу, тут же йде з дому. Тому що він з дитиною за день дуже втомлюється! І, як виявилося, втому він знімає в чужому ліжку!

– Молодець мій хлопчик. Себе берегти треба…

– Так, так! А мені себе берегти не треба, значить? Я після роботи сиджу з дитиною, готую їжу на наступний день.

– Молодець. Тому що Михайлик і прибирає в квартирі, і пере сам. Бідолашний хлопчик.

– Та він навіть посуд не миє! Ні за собою, ні за Наталкою. Коли я з роботи приходжу, в мийці мене чекає гора посуду. Саме тому я почала підозрювати, що Наталку ваш син погодувати іноді забуває. Та й їсти вона у мене просить постійно останнім часом, як тільки я в квартиру заходжу.

– У два роки могла б і сама поїсти. Не маленька мабуть.

– Віро Петрівно, Наталя вміє користуватися ложкою. Але, щоб вона поїла сама, їй треба хоча б у тарілку кашу покласти, або налити суп.

– Ну, я ж і говорю, що виховання дітей – не чоловіча справа.

– Що вірно, то вірно, Віро Петрівно. Так от, я вимагаю, щоб ви поговорили з Михайлом і пояснили йому, що я не збираюся терпіти його зраду, і, більше того, наполягаю на тому, щоб він шукав собі роботу. Утримувати його більше я не буду!

– Ти вимагаєш?! Та хто ти така?!

– Я – поки що дружина вашого сина. І, якщо він планує зберегти сім’ю, то я можу спробувати закрити очі на те, що він знайшов собі іншу жінку. Всяке в житті буває. Хоча я сумніваюся, що мені вдасться це забути.

– А, можливо, та, інша, значно краща за тебе? Ти про це не подумала?

– Подумала. Тоді нехай іде до неї, я не проти. Неприємно, звісно, але що ж зробиш. Переживу!

– Так сама йому про це і скажи.

– Віро Петрівно, я казала. Він і слухати мене не хоче. Думає, мабуть, що я люблю його так сильно, що терпітиму все. А я не буду.

– Не будеш? Диви яка. Нарешті мій хлопчик тебе виставить…

– Значить, ви з ним не поговорите? А я сподівалася на вашу розсудливість.

– Ось як він від тебе піде, так і поговорю.

– Віро Петрівно, подумайте, я ж його речі можу вже сьогодні зібрати.

– Збирай.

– Зберу, але назад я його не прийму.

– Та й не треба. В нього ж інша жінка є.

– Я вас зрозуміла, Віро Петрівно. Чекайте на сина з речами. Можливо, це й на краще.

– Все на краще, дорогенька, все на краще…

– До побачення, Віро Петрівно.

– Прощавай, дорогенька, прощавай…

Вже через годину в квартиру Віри Петрівни зайшов зі своїми речами її син Михайло. Віра Петрівна була дуже рада приходу сина.

Наступного дня радості в неї поменшало. Адже Михайло з самого ранку зажадав, щоб вона дала йому грошей на букет для його коханої.

– Михайлику, з моєї пенсії букети купувати – це дорого. Може, тобі роботу пошукати?

– Яку роботу, мамо? Мене там не цінують і не шанують!

– Синку, ти, може, тоді до своєї коханої переїдеш?

– Куди? У Валентини чоловік і двоє дітей. Ти мені до них пропонуєш переїхати?

– То навіщо ж ти таку безперспективну жінку знайшов?!

– Мамо, я взагалі–то ж одружений, і цілком непогано себе почував до вчорашнього дня!

– Так попроси в Іри вибачення, чи що.

– Не пробачить. І взагалі, вона дуже багато претензій до мене пред’являти стала останнім часом. Мене це напружує, а я так не люблю.

– І що ти робити збираєшся?

– Жити, як раніше.

– На що?! На мою пенсію?! Підробіток знайду. Тобі ж іще аліменти платити доведеться. Не хочеш же ти, щоб у мене проблеми були, мамо?!

І Михайло, взявши гроші на букет із гаманця матері, пішов на побачення з Валентиною.

А Віра Петрівна почала дзвонити невістці. Але номер Ірини був недоступний…

КІНЕЦЬ.