Хлопець причепився до мене на вулиці з проханням познайомитися, я обернулася, щоб грубо відмовити йому. Але побачивши його очі, завмерла на місці, адже вони були.

Знайомитись на вулиці – це непристойно?

— Дівчино, давайте познайомимося, — почувши ці слова, я пішла աвидше.

— Дівчино, ну зачекайте, будь ласка. Дозвольте познайомитися з Вами, — я пішла ще швидше. Ліворуч мене наздогнав молодий чоловік, мого зросту, з малосимпатичним обличчям. «Ще й страшний! І звідки він звалився на мою голову?!», — подумала я.

— Пропоную пройтися парком! Погода чудова. Я вже наближалася до станції метро.

— Не позбавляйте мене шансу дізнатися Ваше ім’я! Будь ласка.

Я повернулася до нього обличчям, бажаючи грубо відмовити, але побачивши його очі, на мить затнулась.

— Добре, у вас півгодини, — сказала я і подумала — «Телефон все одно не дам!» За півгодини, на прощання, я продиктувала йому свій номер… Наступного тижня він дзвонив мені щодня. Домовилися зустрітися у суботу.

— Де розважатимемося? На ковзанах покатаємось, чи кулі в боулінгу покатаємо? – уточнив у мене Стас.

— Я не вмію кататись на ковзанах.

— Отже йдемо на ковзанку. Годину він мене навчав основ кроку на ковзанах. Я навчилася стояти і навіть трохи кататися.

— Чіпляйся до ременя. Прокачу тебе, — запропонував Стас.

На деякий час ми з ним перетворилися на паровозик та вагончик. Було весело. Прокатавши кілька кіл Стас почав гальмувати. Але я гальмувати не вмію. Цей урок ми ще проходили.

Мої ковзани прослизнули між його ногами, я лягла на спину, і, оскільки, я вчепилася в його ремінь мертвою хваткою, то потягла його за собою.

Точніше він. Стас сів мені прямо на обличчя. А металева бляшка його джинсів вдарила мене в око… На роботу я вийшла, як завжди, розфуфирена до не можна.

До мого вигляду додався фіолетовий бланш під оком. Колеги були захоплені: і від мого зовнішнього вигляду, і від моїх пригод… За два роки я вийшла заміж за Стаса. А ще за два роки наро дила двох чудових хлопчиків…

КІНЕЦЬ.