Десять років тому від мене пішов чоловік. Це був страшний період у моєму житті. Від інших теж йшли чоловіки, я знаю, що таке трапляється досить часто. Але думала, що таке не могло статися з нами. Ми були ідеальною парою. Познайомились у виші на студентській дискотеці, потім одружилися.

Я залишилася у цьому місті, яке дуже полюбила. Влаштувалася педіатром до дитячої лікарні і зараз завідую цілим відділенням. Чоловік із друзями ремонтував машини у гаражі, а потім відкрив невелику автомайстерню. Жили добре, завжди радилися. Смішно згадувати, але одного разу збирали на меблі, а потім прийняли спонтанне рішення витратити все на відпустку біля моря, повернулися щасливі.

Чоловік не дозволяв мені тягати важкі сумки, беріг мене. А я, як би не втомлювалася на роботі, завжди зустрічала коханого гарячою з вечерею і не лягала спати, поки він не повернеться. Навіть дочка завжди з нас жартувала, але створила таку ж дружну сім’ю зі своїм чоловіком.

Нам було трохи за 50 років. Отоді й трапилося щось незрозуміле та страшне. Він пішов. Написав довгий плутаний лист, у якому більше просив вибачення, а не пояснював. Чоловік все залишив мені, взяв найнеобхідніше. Він оселився біля молодої модної та гарної дівчини, якій 27 років.

Я не знала її особисто, але колеги обговорювали моє горе років зо два. До мене періодично доходили новини, що бачили їх у торговому центрі. Вона така вродлива, що всі чоловіки оберталися, має нову машину. Матеріальні цінності мене не цікавили.

До речі, він періодично надсилав великі суми грошей, які я не брала. Він став відправляти їх дочці. Сказати, що я ніби жила, нічого не сказати. На людях кріпилася, жартувала, вигадувала якісь казки, що втомилися одне від одного. А вдома на самоті вила від розпачу, нерозуміння, за що мене так зрадили.

Ось минуло вже 10 років. Я навчилася жити на автоматі – робота-будинок. І ось він повернувся. Я не впізнала його. Так він постарів, навіть шкода стало. Просто прийшов побачити мене, навіть у квартиру не пройшов. Потім знову і знову.

А сьогодні дізналася про його важкий діагноз, і я перша, кому він відкрився. Він хоче повернутись. Він такий рідний, яким був раніше. Я скоро збожеволію, плачу від жалю до нього, до себе. Я не знаю як бути. Подруг у мене немає, та й не хочеться виставляти своє життя напоказ. Він не квапить, а я вся звелася. Як бути?

КІНЕЦЬ.