– Швиденько, швиденько, швиденько, – підганяв Роман вантажників. – Швидше рухаємося, швидше. Виносимо тільки меблі і техніку. Мішки з речами не чіпаємо – це чуже. А мені чужого не треба. Якщо за годину впораєтеся, плачу подвійну ціну.

Декілька днів тому Роман зрозумів, як йому жити далі.

– Але якщо є інша і треба йти з сім’ї, – думав Роман. – То так, щоб потім не було неприємно за поділене порівну спільно нажите майно. Навіщо взагалі щось ділити? Коли можна майже все забрати собі. Якщо діяти з розумом.

За шістнадцять років у Алли й Романа були спільно нажиті двоє дітей, а також меблі і техніка у квартирі. Сама квартира належала Аллі.

– Якщо діти – їй! – міркував Роман. – Тоді меблі та техніку я забираю собі. Я б і квартиру забрав, але… На жаль. Її не забереш. Але спробувати можна. До розлучення.

І перш ніж йти, Роман став вирішувати питання з нерухомістю.

– Кохана, – почав Роман. – Як ти дивишся на те, щоб розміняти нашу велику квартиру на дві? Одну здаватимемо, а в іншій житимемо. Додатковий дохід нам не завадить.

Хитрий Роман хотів розмінятись до розлучення. Згоден був навіть із великою доплатою.

– Не кажи нісенітниці, – відповіла Алла. – Зараз кожна дитина має свою кімнату. Плюс наша спальня та вітальня. А ти що хочеш?

Чого хотів Роман? Та нічого особливого.

– Після розлучення це зробити неможливо, – думав він. – У кращому разі, мені дістанеться частина меблів та техніки. А зараз, доки вона нічого не підозрює, це цілком реально. Одну квартиру оформимо на неї, а іншу на мене. І вийде, що після розлучення я опинюся у своїй квартирі. Ось воно щастя.

– Сама подумай, – переконував Роман. – Діти незабаром виростуть. І їм буде потрібна своя квартира.

– Ні, – відповіла Алла. – Я не згодна.

– Добре,– подумав Роман,– хай так. У будь–якому разі я від тебе піду. Але тепер я маю повне моральне право забрати собі всі меблі і техніку.

Але про це він вирішив поки що нічого Аллі не говорити. Бо спершу треба було підготуватися до відходу.

– Навіщо раніше засмучувати жінку, – думав він. – Ось винайму квартиру, вивезу туди всі меблі й техніку, а тоді вже й сказати можна. Правильно?

Цього дня Роман узяв відгул.

Дружині сказав, що йому на роботу йти пізніше.

Дочекавшись відходу дружини й дітей, викликав вантажників.

– Не спимо, не спимо! – підганяв Роман вантажників. – Час – це гроші!

Він перевозив спільно нажите майно на квартиру, яку винайняв учора.

Вантажники свою справу добре знали і виконали роботу швидко і якісно.

Повернувшись зі школи додому і стоячи у коридорі, діти з цікавістю розглядали порожню квартиру. Вони роти повідкривали від побаченого!

– Може, батьки затіяли ремонт? – припустив Олег.

– Ні! – впевнено відповіла Віка.

Віка цього року закінчувала школу і була на два роки старшою за брата.

– Думаю, що все набагато простіше, – розважливо сказала вона. – Це наш тато втік. І все майно із собою прихопив. Щодо ремонту мама попередила б. А тато один удома залишався. Його робота.

– І що робити? – спитав Олег. – Мама не витримає такого.

– Мама витримає і не таке, – задумливо відповіла Віка. – Але навіщо це витримувати? Правильно?

– Правильно, – погодився Олег. – І що ти пропонуєш?

– Пропоную зателефонувати татові і серйозно з ним поговорити, – відповіла Віка. – Треба переконати його повернути назад. До маминого повернення.

– Думаєш, це нам вдасться?

– Треба постаратися.

І діти зателефонували батькові.

Розмова була серйозною. Довгою. Наприкінці розмови Роман мало не плакав. Але брат і сестра були невблаганними.

– Ми тебе попередили, тату, а ти як хочеш, – сказала Віка. – Але якщо до маминого повернення ти не повернеш усе назад, ми втілимо наші слова в реальність. Переїдемо до тебе жити, а після розлучення залишимося з тобою. А якщо все зробиш правильно, ми мало того, що після розлучення з нею залишимося. Так ще й переконаємо її не подавати на аліменти.

– Сам можеш не повертатися, – додав Олег.

– Ви справді зможете її умовити щодо аліментів? – спитав Роман.

– Легко, – впевнено відповіла Віка. – Але це залежить від тебе, тату. Встигни повернути все до її повернення.

– Чесно? – спитав Роман. – Не обдурите?

– Чесно, – відповіли діти.

Роман знову викликав вантажників.

– Швиденько, швиденько, швиденько, – підганяв їх Роман. – Швидше рухаємося, швидше. Якщо за годину впораєтеся, плачу подвійну ціну!

І коли Алла повернулася додому після роботи, всі меблі і техніка були на своїх місцях.

– Батько ще не приходив? – запитала Алла.

– І не прийде, – сказала Віка?

Алла з цікавістю подивилася на дочку.

– Ти тільки не хвилюйся, мамо, – сказав Олег. – Тато тебе покинув. Сказав, що більше тебе не любить, іде і подає на розлучення.

– Он як? – Алла посміхнулася. – Ну, щось на кшталт цього я від нього очікувала.

– Очікувала? – перепитав Олег.

– Не випадково ж він кілька днів тому завів розмову про розмін квартири. Я одразу зрозуміла. Почав підготовку. Але він виявився кращий, аніж я про нього думала.

– А що ти про нього думала, мамо?

– Я чомусь була впевнена, що поки я буду на роботі, він вивезе всі меблі і техніку.

– І нічого не зробила? – здивувався Олег.

– А що тут зробиш. У будь–якому разі він виявився не таким. Він кращий, аніж я про нього думала. Взяв і просто пішов. Нічого з собою не взяв, окрім своїх речей…

…Після розлучення з’ясувалося, що аліменти Роману все ж таки доведеться платити. Роман одразу пішов до дітей.

– Як же ж так? – здивувався він. – Вікторія? Олег? Ви ж обіцяли. Як після цього я тепер зможу вірити вам? Вашому чесному слову!

– Ну, ми не змогли, – відповіла Віка. – Старалися. Робили, що могли. Нічого не вийшло. Переоцінили свої можливості.

– Чесне слово, тату, – сказав Олег.

Роман глянув в очі дітей і одразу зрозумів, що вони нахабно брешуть.

– І в кого ви тільки такі вродилися, діточки, – тільки й сказав він. – Не розумію…

КІНЕЦЬ.