Пів року тому у мого чоловіка не стало мати. До цього вона хворіла понад рік і встигла з дітьми обговорити питання, що кому хоче залишити. Дітей у неї п’ять – 4 сини та 1 дочка. Жила свекруха у приватному будинку, мала кілька ділянок землі та другий будинок по сусідству. Брати та сестра чоловіка живуть поруч із матір’ю, і тільки мій чоловік працює та живе в іншому місті.

Він повинен був приїхати в рідні місця, щоб вступити в права успадкування разом з усіма. Але настав час, коли йому треба було б їхати, а він не їде. Не хоче обговорювати зі мною це питання, але я розумію, що щось іде не так. Каже, що нібито він чекає сигналу від братів та сестри, коли йому їхати. Нібито їм юрист сказав, що подавати заяви щодо отримання спадщини треба пізніше.

А я стикалася з цим питанням і знаю, що заява подається одразу, як тільки виповниться пів року з моменту смерті. Чоловік сліпо вірить братам та сестрі, а я боюся, що вони хочуть його обдурити. Якщо він не приїде до потрібного моменту і не подасть заяви з усіма, він втратить право на спадщину. Брати та сестра все заберуть собі.

Натякала на це, але чоловік ображається, гордо відповідає, що це тільки у нас у місті всі люди злі та підлі і б’ються за спадок, а в них у селі всі не такі, всі благородні та чесні. Просила його порадитись із його знайомим юристом, він не хоче. Сидить і чекає на звістку від рідні, що можна їхати, а запрошення нема. І в мене з’являються вже здогадки, що чоловік і не збирається їхати та отримувати спадщину.

У нього величезна, просто фанатична любов до братів та сестри. Заради них він готовий із себе останню сорочку зняти. І, на жаль, як я вже мала можливість переконатися, цю останню сорочку чоловік готовий зняти заодно і з мене, і з нашої дитини. На першому місці у нього брати та сестра, а ми з дитиною – на десятому.

Я підозрюю, що брати та сестра могли попросити його відмовитися від спадщини на їхню користь. І він погодився, а мені просто не хоче розповідати. В принципі це не моя справа і не моя спадщина. Я могла б про це забути і більше не порушувати це питання, але є одне але.

Чоловік п’є, ми часто сваримося через це, і я припускаю ймовірність того, що рано чи пізно ми розлучимося. Оскільки живемо ми в мене, з моїми батьками, а в чоловіка нічого свого немає, йому доведеться піти надвір. Це мене турбує. Я розумію, що начебто підставлю його цим.

Хоча він дорослий здоровий чоловік, працює, і робить все, що від нього вимагається, це не пити і не сваритися зі мною. І все буде добре, і йому завжди буде де жити, поки ми разом. Він же не хоче цього розуміти, п’є, погано поводиться зі мною. А тепер ще й упускає останню можливість отримати свій кут у рідному селі.

Начебто це особисто його вибір і особисто його проблеми, але я знаю, що мені буде непросто вигнати його у разі розлучення. І тому я б дуже хотіла, щоби цю спадщину він таки отримав. Яку лінію поведінки краще вибрати?

КІНЕЦЬ.