Чоловік мені сказав, що хоче забрати двох дітей. А наступного дня пішов в дитячий будинок. Я довго думала над його словами, та ніколи не знала, як це змінить наше життя

Я маю зараз вже 45 років і в мене є двоє діток, нерідних правда.
Та завдяки їм, я дізналася, що таке істинне щастя, що таке справжнє материнство, про яке я мріяла багато років.
– Наталю, зрозумій ти мене правильно, будь ласка. У мене немає іншого вибору. Совість не дозволяє залишити цих дітей. Якщо я їх не візьму до нас, вони ж живуть в дитячому будинку, коли мають рідного дядька. Я їх неодмінно заберу звідти, я по-іншому просто не можу, не можу я вчинити інакше, зрозумій! – багато років тому я почула це від власного чоловіка, коли його сестри не стало і діти її, рідні племінники мого Дмитра, залишилися одні на цілому світі.
Іванці, рідній сестрі мого Дмитра, було на той час всього лише 33 роки.
У неї залишилося двоє маленьких діток, яких ростила вона сама, адже чоловік залишив їх ще багато років тому, коли вони були зовсім маленькими дітьми.
Інших родичів у них не було, окрім старенького дідуся.
Але він був дуже старенький, вже й сам потребував догляду.
Я дуже довго думала над цим, ця думка не виходила з голови, все зважувала після того, як поговорила з Дмитром, старалася ввійти в положення свого чоловіка та зрозуміти його.
Щиро кажучи, я сама дуже пишаюсь Дмитром, він робить все правильно, звісно.
Проблема в тому, що я не була морально готова до материнства, а тут відразу дві чужі дитини.
Ще й відразу двох малих діток, для мене це було дуже відповідально, я це розуміла, ще й молодою була.
Але інших варіантів ми й не розглядали. Вибору у нас не було.
Минуло 2 тижні після нашої серйозної розмови з чоловіком.
Одного дня Дмитро приїхав додому вдень та цього разу не сам, а з двома дітками, він привіз з собою племінників.
Спершу хлопчики соромилися бути поряд з нами, і навіть розмовляли з нами дуже рідко.
Одна справа — мене, а от Дмитра чому вони боялися було не зрозуміло було для мене.
Діти його добре знали, адже Дмитро – їх рідний дядько, раніше проводили багато часу разом, гостювали у нас.
– Наталю, все добре. Надіюсь, з часом вони більше звикнуть до нас. Дамо їм час, адже зовсім недавно пішла їх мама. Будь ласка, наберися терпіння, зрозумій, цим дітям і так все складно, — спокійно завжди говорив мені чоловік і старався мене заспокоїти.
Спочатку хлопчики постійно погоджувалися зі мною в усьому, щоб я їм не сказала чи не запропонувала.
Це їх навчили в тому будинку, щоб вони з усім погоджувалися, інакше їх повернуть.
А я пообіцяла їм, що тепер ніхто їх нікуди не поверне, адже ми тепер одна сім’я.
З цього моменту мої стосунки з дітьми стали кращими і душевними, ми з ними наче зріднилися усі.
Ясна річ, коли в сім’ї з’являються малі діти, то витрачається дуже багато грошей, а хлопчикам потрібно було купити буквально все.
Тому мій чоловік відразу став шукати ще одну роботу для себе.
Адже хлопчики ростуть, потрібний одяг, взуття, іграшки, в школу різні речі.
Мене тішило, що діти ставилися один до одного дуже добре.
Я ніколи не бачила, аби вони сперечалися між собою, або щось не могли поділити між собою, вони постійно стоять один за одного горою і до нас завжди ставилися з повагою і величезною вдячністю, це було видно.
Пройшло відтоді чимало часу, ми жили дружно і щасливо.
Потім я дізналася, що сама чекаю дитину.
Наше подружжя було таке щасливе цій звістці. Щастю не було меж.
Пройшло ще чотири місяці, до нас надійшов лист, в якому йшлося про те, що дідусь подарував хлопцям трикімнатну квартиру.
Це була чудова дуже новина для нас, ми усі зраділи.
Ми відразу виставили ту квартиру на продаж, а з коштів від продажу, купили простору квартиру у нашому місті.
Згодом у нас народилася донечка.
Мене дуже тішило, що хлопчики дуже полюбили нашу Марічку, так гарно ставилися до неї, піклувалися, в усьому мені допомагали.
Вони постійно допомагали у догляді за нею.
Робили це з великим бажанням і радістю.
Найбільше хлопчики любили гуляти з Марічкою в парку.
Згодом навіть навчилися переодягати її.
Мені було легко залишати на них донечку, довіряла їм.
Я по-справжньому щаслива мама прекрасних трьох діток.
І шкода звісно, що так склалося, але загалом я дуже вдячна долі, що колись мені подарувала двох синочків і я не відмовилася від них.
Відтоді минуло багато років. На сьогодні ми з Дмитром щасливі бабуся та дідусь чудових шістьох внуків.
Радіємо, що в нас за столом часто збирається вся наша велика родина.
Навіть боюся уявити, що було б, якби я не погодилася взяти цих діток?
Мене люди засуджували дуже багато, що я взяла чужих дітей, адже ніхто не знає, що з них виросте.
Але хіба ми з Дмитром вчинили не правильно?
КІНЕЦЬ.