Після приїзду сватів ми не дорахувалися багатьох речей. Наші свати міські, а ми сільські. Кажуть, що у селі на природі не були. Приїхати хочуть, відпочити. Я просто мовчала.

Просто не реагувала на їхні бажання та плани.

До речі, мій зять (їх син) золота людина. Вважаю, що доньці пощастило з ним. Він як не їхня дитина. І працьовитий, і здобувач. І все вміє, хоч і молодий.

Сват працює далекобійником. Тижнями вдома не буває. Звісно і поводиться відповідно. Дається взнаки спілкування, до якого звик у дорозі. Сваха тиха, спокійна. Навіть мовчазна.

Ще на додачу у них, окрім зятя, троє малих дітей. Гроші у них водяться, сват заробляє добре.

І ось вирішили ми із чоловіком покликати їх до нас на свято.

Родня ж таки. Довго думали та покликали. І ось кафе багато гостей і сват мій із голим животом у розстебнутій сорочці!

Зять йому зауваження зробив, а він свого сина на три веселі літери відправив при всіх. Прикро, але забули.

Після кафе поїхали до нас додому. Усього погостили свати три дні.

І весь цей час сват невпинно нав’язував нам своїх молодших дітей. Щоб ми їх взяли тижнів на два погостювати. Звичайно ми не погодилися.

Ось поїхали свати, а ми вдома дуже багато речей не дорахувалися.

І так начебто по дрібниці, а неприємно. То молоток у чоловіка зник, то ключі, то ручний обприскувач.

Навіть малесенький замочок з хвіртки сват спер. Ось так свати у нас погостювали. Перший раз і сподіваюся, востаннє.

КІНЕЦЬ.