Сім’я спокійно обідала на кухні.

Чоловік з незадоволеним обличчям з’їв свій борщ і перекинув тарілку.

— Чому немає м’яса?

— Запитав він дружину.

Дружина відповіла, що віддала дітям: — Ось, якби ти заробив на м’ясо, їв би з м’ясом.

Хто працює, той їсть м’ясо.

Чоловік глянув на неї сумними очима і сказав: — Незважаючи на всі мої зусилля, я не можу знайти роботу.

Чому ти знущаєшся з мене?

Ти принижуєш мене, але ж я не був постійно безробітним.

Виходить, якщо я не працюю, я нікому не потрібний.

Я марна людина.

На це дружина відповіла грубо: — Так, але останні шість місяців ти живеш за мій рахунок.

Не я, а ти маєш забезпечувати свою сім’ю.

Ти чоловік та батько сімейства. Але я втомилася!

Я не збираюся і більше не хочу так жити. Збери свої речі та йди до своєї матері.

Він доїв борщ, одягнувся, попрощався з дружиною та пішов.

Як тільки зачинилися двері, дружина зателефонувала свекрусі: — У мене і так своїх дітей вистачає, набридло чужих годувати.

Свекруха була розумною жінкою, до того ж вона мала чудове почуття гумору.

Вона сказала: — Добре, я його прийму, але тільки на якийсь час.

Мені не хочеться наглядати за чоловіком іншої жінки.

Ось влаштую на роботу і поверну назад.

Потім вона сіла на диван і зітхнула. Нарешті вона позбулася свого чоловіка-лодиря.

Він не хотів працювати, тільки їв і спав.

До того ж ще й наполягав на виконанні подружніх обов’язків.

Він цілком міг би працювати.

Давно б подала на роз лучення, тільки ось чоловік став рідним, хоч і ледар.

Може вийде з нього щось тлумачне.

КІНЕЦЬ.