Ольга познайомилася з хлопцем і прийшла на перше побачення. Фото її він не бачив. Ольга озирнулася навколо – хлопця ніде не було. Вона почекала пів години і засмучена пішла додому… – Може, побачив мене і не сподобалася я йому, – думала Ольга по дорозі. Ольга подзвонила в домофон. Відкрила її сусідка Марія Львівна. – Ой, Олечко, ти так вчасно! – сказала старенька. – Я тут пиріг спекла! Сусід наш сьогодні якийсь дивний прийшов. – Від пирога мого відмовився, зате подарував мені букет троянд! Отакі новини… Ольга застигла від почутого. Вона раптом усе зрозуміла
– Ти знайшла Сергія на сайті знайомств? – здивуванню матері не було межі. – Нічого не розумію. Що ти там робила?
– Як що? Чоловіка шукала! Ти ж сама сказала шукати.
– Ну, я не мала на увазі – на сайті знайомств. А без інтернету ніяк?
– Мамо, робота з 9 до 18, колектив жіночий, поки додому доїдеш – день скінчився. Коли знайомитись? Де? В метро?
…Це і справді була дуже дивна історія.
Ольга жила в гуртожитку – після коледжу поїхала в місто, здобувала вищу освіту заочно і підпрацьовувала.
Кімната в сімейному гуртожитку залишилася у спадок від прадіда. Поки Оля росла, сім’я ці метри здавала в оренду, а потім студентка їх і отримала в користування.
Ольгу сусіди не дратували – вона звикла до вічної веселої метушні, навіть любила бути частиною чужих історій.
Та й із сусідами їй пощастило.
Одну з кімнат займала Марія Львівна – добренько бабуся, лікарка на глибокій пенсії.
В іншій жила молода пара, у яких росла чудова донька Оленка. Останнього сусіда, молодого чоловіка років 30-ти, Ольга бачила рідко. Іноді на кухні зустрічалися, він вітався, але розмови не підтримував, завжди був якийсь невиспаний…
– Працює багато, – хитала головою Марія Львівна. – Так сам і лишиться. На що ви, молодь, найкращі роки свої витрачаєте? Час же ж не повернеш…
Ольга на літню сусідку не ображалася, й не сперечалася.
Вона сама хотіла б влаштувати особисте життя. Та все якось не складалося.
Знайомі хлопці сприймали її виключно як подругу.
Шкільна подружка Олі якось пояснила їй просту річ: якщо щось тебе в житті не влаштовує, треба шукати спосіб змінити ситуацію.
Не чекати, що воно саме зміниться, робити хоч щось, хоч маленькі кроки у бік мрії. Але спочатку, і це дуже важливо, треба точно знати чого саме ти хочеш!
Хочеш бути одна? Насолоджуйся самотністю, не порівнюй і не картай себе через тих, у кого діти вже в садок пішли.
Хочеш знайти кохання? Уяви якомога точніше – який хлопець тобі потрібен, з якими якостями характеру, що ви разом робитимете, як ти почуваєшся поруч із ним. Рано чи пізно такого і знайдеш!
Ольга спочатку з порад посміювалася, а потім побачила кавалера подруги, згадала її «метод» і здивувалася: працює!
Хлопець у подружки був такий, як вона їй колись описувала.
І Ольга вирішила спробувати. Запитала себе: чого я хочу? Зрозуміла, що до ладу не знає. Зате одразу може сказати чого точно не хоче.
Самостійний, неодружений, без аліментів, захоплений своєю справою, акуратний у побуті, з нормальними батьками. Ось що вона надумала.
Ще хотілося порозуміння, спільних інтересів. Вона сама любила читати, захоплювалася фотографією, мріяла про подорожі до цікавих місць, і щоб любив дітей і хотів сім’ю.
Коли образ ідеального чоловіка більш-менш склався, Ольга зважилася – розмістила свою анкету. Щоправда, без фото. Лячно ось так одразу.
Листів на електронну пошту прийшло напрочуд багато. Майже всі Оля бракувала з перших рядків. Нікому їй не схотілося навіть відповісти.
Минуло кілька тижнів. Ольга вже встигла пошкодувати і раптом – о, диво!
Буквально з перших фраз виникло відчуття – ось є про що поговорити. Відповіла. Листування пішло легко, наче зі старим знайомим. Що більше продовжувалося спілкувалися, то більше обоє розуміли: смаки, уподобання, бажання, інтереси у них дуже схожі.
Незабаром настав момент, коли побачивши жовтий конвертик внизу монітора, Ользі хотілося стрибати від щастя.
Їй здавалося: вона знає свого невидимого співрозмовника цілу вічність. Насправді відтоді, як прийшов перший лист, минуло лише два місяці…
Якось він написав:
– Олю, давай зустрінемося. Ти не проти? Мені цього дуже хочеться!
Серце тьохнуло. Вона давно чекала такої пропозиції:
– Невже? Я дуже рада. Коли і де?
Побачення призначили на завтра. Біля пам’ятника в центрі. О сьомій.
…Була сьома десять. Ольга дивилася навколо: його нема. Зате неподалік з букетом троянд походжав, хто б ви подумали? Той самий похмурий сусід по гуртожитку!
Помітивши його, Ольга заховалась за колону.
– Тільки цього не вистачало. Що він тут робить? Невже теж прийшов на побачення?
Приблизно о пів на восьму сусід пішов – Ольга пропустила момент і не помітила один пішов або все-таки дочекався дівчину.
А до неї ніхто так і не підійшов. Засмучена, вона пішла додому.
Думки були одна похмуріша за іншу: обманув, чи, може, побачив і не сподобалася вона йому. Виявилася не на його смак.
Все-таки треба фото висилати, а не грати в безглузді інтриги.
Відчуття було таке, ніби Оля назавжди втратила близьку людину.
Біля дверей Ольга зрозуміла – вона забула ключ від спільних дверей. Подзвонила в дзвінок. Відкрила Марія Львівна:
– Ой, Олечко, ти так вчасно! Я пиріг спекла, всіх вже почастувала, на тебе чекаю!
Дівчина посміхнулася:
– Усіх–усіх? – запитала вона. – І навіть нашого похмурого сусіда?
– Ні, якийсь він сьогодні сам не свій, – сказала старенька. – Від пирога відмовився, натомість подарував мені букет троянд. Дивись, які чудові квіти!
Ольга застигла від несподіванки. Вона раптом усе зрозуміла!
Та це ж він, сусід, приходив до неї на побачення! Як вона одразу не здогадалася?!
Дівчина вискочила з кухні, не дослухавши сусідку, постукала у заповітні двері.
– Я чекала-чекала на тебе біля пам’ятника, а ти пішов!
Сергій остовпів. Потім обличчя його засяяло:
– Ти?! А я вже думав, що… Втратив тебе…
Марія Львівна, вийшовши з кухні, мало не впустила чашку з чаєм, коли побачила Ольгу із Сергієм, які обіймалися…
Багато років минуло з того часу, а вони все так само не можуть наговоритися один з одним…
КІНЕЦЬ.