Олег відкрив двері у хату і здивовано застиг на порозі. – Я до вас відпочити приїхав! – казав своїй матері його дорослий син Василь. – А якщо допомога потрібна, то так і кажіть – приїжджай працювати! – Васильку, ну ти чого? – ахала і охала дружина Олега, Марія. – Та я ж так, та я ж нічого такого… Василь раптом встав з-за столу і вискочив на вулицю, схопивши з гачка свою куртку. – Щось наш Василько не в настрої, що ти сину вже наговорила? – запитав Олег у дружини. Він не міг зрозуміти, що це відбувається
Олег відкрив двері у хату і здивовано застиг на порозі.
– Я до вас відпочити приїхав! – казав своїй матері дорослий син Олега Василь. – А якщо допомога потрібна, то так і кажіть – приїжджай працювати!
– Васильку, ну ти чого? – ахала і охала дружина Олега Марія. – Та я ж так, та я ж нічого такого…
Василь раптом встав з–за столу і вискочив на вулицю, схопивши з гачка свою куртку.
– Щось наш Василько не в настрої, що ти сину вже наговорила? – запитав Олег у дружини.
Він не міг зрозуміти, що це щойно було.
Марія підібгала губи, поклала вафельний рушник на стіл і сіла навпроти чоловіка.
– У тебе спина слаба, а скоро садити треба на городі, тільки й сказала, щоб допоміг із теплицею…
– Допоміг?! – Василь застиг від обурення. – Він на двох роботах гарує, щоб за квартиру в виплачувати. Думаєш це легко? Ми з тобою цю хату будували сорок років тому, нам усі родичі допомагали, тут натовп був. А ти! Не легше, Маріє, їм зараз, не легше…
Марія відвернулась до вікна і підібгала губи.
Будували будинок, справді, мало не всім селом, і з інших районів приїжджали помічники.
Весело, задерикувато, тоді й втома відчувалася, здавалося, можна гори звернути після важкого трудового дня.
Поспіхом вечеряли і йшли гуляти вулицями чи слухати музику.
– Тобі, Олеже, не двадцять п’ять і я вже не молода. Діти виросли і полетіли з дому, помічників, як бачиш, ми з тобою не виростили.
– Покликала відпочивати, от і нехай він відпочиває. Навіщо було обманювати? Хитруєш все, хитруєш, ех! Мені всі вуха продзижчала – хоч би погостювати приїхали. Ось! Приїхав! Нехай гостює! А те, що онуків не привіз, то слабі вони.
Це раніше, Марійко, ми поспішали подорослішати, толком юності у нас не було. То збирання врожаю, то ще щось, а зараз інакше покоління зростає.
Ми поспішали здобути знання, бо знали – ось диплом, ось верстат і працюєш на одному підприємстві, доки на пенсію не пішов.
А зараз? Та онукам нашим, може, дві–три, а то й більше професій доведеться освоїти і купу місць змінити. Інакше все зараз, Маріє. А ти тут зі своєю теплицею…
– Знову ти, Олеже, розмову в інше русло відвів, та так спритно, що я себе винною відчула. А всього на всього сина попросила теплицю перекрити.
– Знову ти за своє! Що ти зі своєю теплицею вчепилась? Та ти працюватимеш все літо, а потім будеш усім сусідам овочі ці роздавати, бо виросте стільки, що відер та ящиків не вистачає зберігати. Мені твої помідори до серпня так набриднуть, що не дай Боже. Ти і сік з томатів, і салат з огірками та помідорами, і томатний суп і хліб печеш…
– Та ну тебе, – ображено махнула рукою Марія.
– А що не правий я хіба?
Олег махнув натрудженою рукою у відповідь і теж, взявши куртку з гачка, вийшов слідом за сином на подвірʼя.
На веранді було прохолодно. Сонце вдень добре нагрівало скло, але будинок залишався холодним. Син сидів на лавці.
Олег сів поруч із ним.
Василь уже давно наздогнав і перегнав батька і в зрості, і у фізичній формі. Його темного волосся поки не торкнулася сивина, чому Олег був особливо радий. Він ніжно подивився на сина.
– Я не пам’ятаю свого дитинства, – почав він. – Дитинства у буквальному значенні цього слова. Я пам’ятаю косовицю, нічну, важку працю від світанку і до заходу сонця. – Олег усміхнувся. – До школи відпочивати ходили.
Діда не пам’ятаю, бо його вже на той час не стало, як і бабці. І знаєш, я радий, що твої діти мають це дитинство.
Є можливість приїхати в село, щоб просто відчути себе дитиною. Сходити з дідом на риболовлю, кататися на велосипеді широко розкинувши руки, наїстися млинців, таких жирних, що руки масні, пиріжків домашніх… Я радий, що дожив, що можу всьому цьому радіти та радувати твоїх дітей. І нічого з цією теплицею не станеться, переживе! – батько обійняв сина. – Ходімо до хати, холодно ще на лавці сидіти.
– Перепочити я хотів, перезавантажитися, чи що, – сказав Василь. – Все біжимо ми, біжимо кудись. На роботі завжди завал, купа справ. Діти слабі, шум, гам, вдихнути на повні груди не можу, втомився я, батьку.
– Розумію, сину, тому ти на матір не ображайся, вона якнайкраще хоче, але не завжди розставляє пріоритети. У неї своє завдання – город посадити, закруток накрутити. Це теж звичка. Сорок років крутила, вирощувала все тоннами, – засміявся батько.
– На наступних вихідних приїдемо всі разом, з дітьми – нехай няньчиться, Юля теж обіцяла приїхати. З Мишком удвох швидко спрацюємося, він начебто нічого такий.
– Так, непоганий чоловік у твоєї сестри. Балакучий тільки, а так рукастий.
Василь засміявся і полегшено зітхнув.
– Ходімо чай пити, бо мати зараз почне смикати…
– Ага, – син теж підвівся з лавки.
– Марійко, а чи немає в тебе чогось міцнішого за чай? Нам теплицю обговорити треба, як її перекривати.
Мати повеселішала, прибрала зайві тарілки зі столу, дістала банку маринованих огірків і подала до столу.
– Є, звісно, зараз, мої любі!
Через тиждень, як і обіцяв, приїхав на вихідні у п’ятницю ввечері до батьків Василь із сім’єю.
В суботу вранці весело загомоніла у дворі сестра, яка приїхала з чоловіком.
Загудів будинок і подвір’я, яке бачило за свої сорок років багато всього. І закипіла робота на городі, і зашипіли на сковороді млинці, і дітлахи почали тягати зі столу пиріжки, з яйцем і зеленою цибулькою.
Помічники приїхали…
КІНЕЦЬ.