Коли до Олексія дійшла чутка, що його колишня дружина знову виходить заміж, він не повірив.

Як заміж? – подумав він. — Невже в її становищі хтось всерйоз хоче одружитися з нею? Не вірю. Адже я залишив її ні з чим. Вона пішла від мене, не маючи нічого. Окрім двох дітей. Хто ж міг піти на таке?

Олексій вирішив усі подробиці дізнатися. Почав наводити довідки. І з’ясувалося, що його колишня дружина не лише виходить заміж. Крім того, вона ще розбагатіла.

Олексій зрозумів, що тягнути не можна, треба терміново дзвонити колишній

– Як справи? — суворо запитав Олексій, як почув у телефоні голос колишньої дружини.

Вони не розмовляли більше трьох років. Але Марина одразу впізнала голос колишнього чоловіка.

– Про що ти? – не зрозуміла вона.

— Не прикидайся! Ти чудово розумієш, про що я говорю.

«Марина не повинна знати, що мені відомо про дві квартири, які вона здає. І про її кілька торгових точок, — думав Олексій. — І про її заміський особняк. І про дві машини мені теж нічого не відомо».

— Не розумію, — відповіла Марина.

— Може тобі потрібна якась допомога? Може, ти маєш проблеми? І тобі потрібна дружня підтримка?

– У мене все добре. Допомога не потрібна.

– Здоров’я твоє як? Не хворієш?

– Не хворію.

— Дуже за тебе радий.

Олексій задумався про те, яким прекрасним може стати його життя, якщо він знову одружиться з Мариною.

– У тебе все? — спитала Марина, втомившись чекати, коли він ще щось скаже.

– Що? — прокинувшись від своїх думок, відповів Олексій і продовжив. – Ні. Не все. Нам треба зустрітись. І чим швидше, то краще. Мені треба щось сказати тобі. Щось дуже важливе. Що не говорять телефоном. Якщо ти розумієш. То куди мені під’їхати?

— Ти впевнений, що нам треба бачитися?

— Не забувай, я батько двох твоїх дітей. До речі! Зовсім забув. Як вони там?

— У них також все добре. Ростуть.

– Без батька ростуть! – уточнив Олексій. — А нашому старшому нещодавно виповнилося сім. Якщо ти, звісно, ​​пам’ятаєш. А молодшому – п’ять. Сподіваюся, ти не сперечатимешся, що хлопчикам у цьому віці конче необхідно, щоб поряд з ними постійно був батько?

– Вперше після розлучення ти поцікавився, як у них справи.

— Сподіваюся, ти дбаєш про них належним чином. Тому що я хочу, Марина, щоб мої діти ні чого не потребували.

— Вони нічого не потребують.

– Точно? Я ж перевірю, Марина. Ти мене знаєш.

– Точно. І все завдяки тим пʼятнадцяти тисячам, які вони щомісяця одержують від тебе у вигляді аліментів.

– Ну і слава Богу.

— Якщо хочеш, то можу надати тобі товарні чеки, — запропонувала Марина. — На всі пʼятнадцять тисяч. Жодної копійки не витратила на себе. Усі гроші пішли на них.

— Не треба чеків, Марина. Я тобі й так вірю. А якщо ти мене обманюєш, якщо ти зараз брешеш, Марино, то тобі слід боятися не мого суду. Є суддя набагато грізніший. Якщо ти, звичайно, розумієш, про що я говорю.

– Що? — не розуміла Марина.

— Невже ти все забула, Марина? А як ми з тобою  до самого ранку, я ше тобі вірші читав в парку.

– Я нічого не розумію. Ти зараз, з ким розмовляєш?

Олексій зрозумів, що телефоном це все не прокотить.

«Вона має бачити мої очі,— подумав він,— тоді тільки це спрацює. Змінюю тему. Повертаюся до дітей. Невже старшому вже сім? Як швидко час летить. Пам’ятаю, як умовляв її позбутися його. Не погодилася. Адже тоді все могло бути по-іншому. Хоча… Що не робиться — на краще.

Які ж молоді ми були тоді. Як зараз я пам’ятаю, мені двадцять, а їй дев’ятнадцять. Ми гуляли набережною. Молодість, молодість… Втім, я відволікся. Про що ми говорили? Ах так. Про дітей».

— Значить, у дітей усе гаразд?

– Все добре. Старший уже перший клас закінчує.

— Ось ти кажеш, Марина, що перший клас закінчує, а я згадав свій перший день у школі.

– Що? — не зрозуміла Марина. — Що ти згадав?

— Я говорю, що дуже радий за дітей, Марина. Тому що в їхньому віці я й цього не мав. Мій батько від моєї мами взагалі ніколи не йшов. Досі з нею. І тому не сплачував аліменти. Він взагалі ніде і ніколи не працював, і живе за її рахунок. Я щасливий, що мої діти живуть краще за мене.

То куди мені під’їхати, Марина? Адресу ти так і не назвала. А я все одно не відчеплюся. Ти мене знаєш. Тим більше, що це більше потрібно тобі, а не мені.

— Дітей зараз немає вдома.

– І що? Умови їхнього проживання я можу побачити?

Марина назвала адресу.

«Вона мене побачить і колишні почуття до мене спалахнуть знову, — думав він, поки їхав у таксі. — Тільки спалахнуть вони тепер із новою, ще більшою силою. Вони не можуть не спалахнути. За ці три роки, що ми не бачилися, я перетворився на справжнього чоловіка! Отже, Марино, тепер я став набагато кращим».

— Добре виглядаєш, — сказала Марина, впускаючи Олексія у квартиру. — Майже не змінився.

— Та годі тобі, — злякано відповів Олексій і одразу подивився у велике дзеркало, що стояло в передпокої. — Як ти кажеш, що не змінився, коли дуже сильно змінився? Змужнів. Погляд став серйознішим. Де-не-де навіть сиве волосся є. А я, Марина, ще не старий.

Марина посміхнулася.

– Не змінився, – сказала вона. – Такий же.

— Я прийшов сюди не для того, щоб сперечатися, — сказав Олексій.

– Я знаю. Ти прийшов подивитися, в яких умовах мешкають твої діти. Дивись.

Олексій пройшовся квартирою.

— Так не можна, Марина, — сказав він, коли обійшов усю квартиру (всі сто квадратних метрів) і зазирнув у кожний кут. — Вам трьом тут надто просторо. Це, напевно, погано позначається на нервовій системі моїх синів. У них кожен має свою кімнату!

– Це погано?

— А сама ти як думаєш?

– Навіть не знаю.

— Але я знаю. Ходімо на кухню. Вип’ємо по філіжанці кави. Мені треба трохи заспокоїтись. Я зараз надто схвильований.

Вони пройшли на кухню. Марина почала готувати каву.

— Скільки коштує ця кавоварка? – запитав Олексій.

Марина назвала ціну. Олексій зблід.

— Та як же можна, Марина? – тихо сказав він. — Витрачати такі гроші на дрібниці. Каву можна і в турці зварити. Гаразд, ти не думаєш про себе, про свою душу. Але про дітей наших, Марина, ти маєш думати?

– Чого ти хочеш?

– Виходь за мене заміж.

— Бачиш, у чому річ…

— Ну, в чому річ? — поспішив відповісти Олексій. — Я ж бачу, що ти любиш мене. По очах твоїх. Може, ти не знаєш, Марина, але очі твої ніколи не вміли брехати. Пам’ятаєш, як у пісні… Твої зелені очі…

— Справа в тому, що трохи раніше мені вже це пропонувала одна людина. Станіславом звуть.

– І що? Відмов йому. Скажи, що любиш іншого.

— Проблема в тому, що я його люблю.

— Так вже й любиш.

– Кохаю.

– Не вірю. Жодному твоєму слову не вірю. А Станіслав, що?

— Теж любить.

— То він сам тобі сказав?

– Так.

— І ти йому віриш?

– Вірю. А чому я мушу йому не вірити?

— Та тому що він не любить тебе, Марина! — вигукнув Олексій, озираючись на всі боки. — Він любить… Та хоч ось цю твою кавоварку. Як ти не розумієш? Йому не ти потрібна, а твоя квартира, де кожна дитина має свою кімнату. Ось що він любить. А не тебе. Ти що думаєш, він буде добрим батьком моїм хлопчикам?

– Думаю що так.

– Ха, ха, ха. Та він відразу після весілля сплавить їх кудись подалі.

– Куди?

— Та хоч до Лондона. Чому ні? Там багато хороших інтернатів для дітей. Ось туди і сплавлю їх. У сенсі… сплавить. Він. За твій рахунок!

– Ти думаєш?

— І нема чого тут думати. Саме так все й буде. І дітей своїх ти бачитимеш тільки коли… Під час канікул. І то… Якщо вони приїдуть. А можуть і не приїхати.

– Чому?

– Чому? Тому що не все так просто. Як тобі здається, Марина. А Станіслав уже напевно подбає про це. Все для цього зробить.

– Він не такий.

– Хто не такий? — вигукнув Олексій. — Станіслав не такий? Ну, ти даєш, Марина. Ти чоловіків не знаєш. Ось покажи його фотографію.

Марина показала фотографію свого майбутнього чоловіка.

– Ну ось. Я ж говорив. А ти кажеш – не такий. Такий і є. По обличчю видно. Дітей наших він відправить до Лондона – це питання вирішене. А тебе обманюватиме. А коли тебе не буде вдома, водитиме сюди всяких.

— Невже все так і буде?

– Саме так. Повір. Я вже знаю, Марино.

– І що робити?

– Вихід у тебе один. Стати моєю дружиною. Іншого виходу немає

— Ну, якщо іншого виходу немає, то я згодна.

– Що серйозно?

– Серйозно.

– Не жартуєш?

– А ти в очі мої дивися. Сам кажеш, що вони не обдурять.

Якийсь час вони обидвоє дивилися в очі один одному.

– А коли? — спитав Олексій, коли зрозумів, що Маринині очі не брешуть.

— Та хоч сьогодні.

– Сьогодні?

– А чого тягнути.

— Тоді я до РАЦСу побіг? Домовлятися?

– Біжи.

— А якщо я сьогодні домовлюся? Я можу. Ти мене знаєш.

— Сьогодні й розпишемося. Чого тягти? А ти домовишся?

— Запитуєш ще. Звісно, ​​домовлюся. Скажу, що ти дитину чекаєш.

– Правильно. Тим більше, що я її і справді чекаю.

– Як чекаєш?

— Отак і чекаю. Від Станіслава.

— І давно чекаєш?

— Місяць уже.

«Місяць – це не страшно, – подумав Олексій, – це ми виправимо. Після того, як вона стане моєю дружиною».

– Дуже добре. Я побіг домовлятися. Паспорт давай свій.

– Обійдешся. Навіщо він тобі? Домовляйся так. Як домовишся, одразу зателефонуй. Я під’їду.

– Паспорт не забудь.

– Не забуду.

Тільки коли Олексій вибіг з під’їзду надвір, він зрозумів, що вже вечір, і всі РАЙСи закриті. Подзвонив Марині.

— Нічого страшного,— відповіла Марина,— завтра домовишся. Потім мені подзвониш, а я під’їду.

– Куди під’їдеш?

– Куди скажеш, туди й під’їду.

— Тільки це, Марина. Дивись!

– Що?

– Не обдури!

– Не обдурю. Але ти теж дивися.

— А мені чого дивитися?

– Не тягни. Хочу, щоб завтра вже було весілля.

Але завтра Олексій домовитися не зміг. Домовився післязавтра. Але було вже запізно. За день до цього Марина, як і планувала, вийшла заміж Станіслава. І надовго поїхала разом з ним та з дітьми у весільну подорож.

Марина не зі шкідливості не повідомила Олексію, що вийшла заміж за Станіслава. Ні. Вона просто забула про Олексія і про розмову з ним уже того ж дня. Та вона взагалі серйозно не ставилася до своїх і його слів щодо їх повторного шлюбу. Була впевнена, що це вони обоє так жартували.

Але Олексій не жартував. І в призначену годину він чекав на Марину. До останнього сподівався і вірив, що вона прийде. Дзвонив їй щохвилини. Але телефон не відповідав.

Тільки коли Марина та Станіслав повернулися додому, Олексій зміг до неї додзвонитися. І коли все дізнався, був дуже розчарований.

— І якщо ти думаєш, Марино, — сказав він телефоном, — що після всього цього я все забуду і тебе пробачу, то… Ти помиляєшся. Таке не вибачають. І не забувають.

Але вже за тиждень Олексій подзвонив Марині і сказав, що все забув, прощає її та дає їй ще один шанс. І докладно розповів, як можна все виправити та що треба зробити, щоб вони знову були разом.

Марина, звичайно ж, подякувала у відповідь і сказала, що скористається його пропозицією і зробить все можливе і неможливе, щоб усе виправити. А що вона мала відповісти, якщо в неї гарне почуття гумору і вона знову не поставилася до його слів серйозно. Була впевнена, що він знову так жартує. Тим більше, що жарт ще не заїжджений.

А ось у Олексія із почуттям гумору не дуже. І він знову повірив своїй колишній дружині. І знову чекає.

– Ось і вір після цього жінкам! — сумно зітхнувши, скаже хтось, у кого теж із почуттям гумору не дуже.

КІНЕЦЬ.