Коли я вчилася в школі, то була дуже популярною. Все це через мою привабливу зовнішність.

Здавалося, що я могла б робити усілякі погані речі, а мене все одно б любили за моє гарненьке личко. Але я була не така. Мені подобалася увага з боку хлопців, але я знала, що крім привабливої зовнішності, у мене багато хороших якостей. Проте вони мало кого цікавили.

Дівчата школи мене ненавиділи та у мене майже не було подруг.

Коли я починала спілкуватися з якимось однокласником. Не важливо з якого приводу: запитати домашнє завдання чи позичити запасну ручку – всі відразу починали мені приписувати з ним роман, а той однокласник уже починав на щось надіятись.

Єдиний, з ким мені не приписували роман, був Ростислав. До нього ніхто не міг мене ревнувати. Хлопець був простий та сором’язливий, не вмів спілкуватися з дівчатами. Ми знайшли спільну мову та я спілкувалася в основному з ним, бо ніхто з хлопців не вважав йог своїм суперником та ніхто з дівчат не хотів його у себе закохати.

Ми з Ростиславом жили неподалік та часто ходили разом в школу й зі школи. Він допомагав мені з математикою, бо дуже розумівся на цьому предметі. Здавалося, час пройшов непомітно та невдовзі ми закінчили школу. Після випускного наші з Ростиславом шляхи розійшлися.

Я поїхала навчатися в інше місто, ми товаришували з Ростиславом в соцмережі та іноді вітали один одного зі святами.

Коли була організована зустріч випускників через 5 років після школи, ні мене, ні Ростислава там не було. Однокласники почали хвилюватися чому мене не було та писали мені повідомлення із запитаннями куди ж я зникла.

Коли наступного разу ми побачилися через 10 років після закінчення школи, то наша староста переконала мене прийти. Однокласники писали мені численні повідомлення та теж переконували мене прийти на зустріч випускників. Казали, що дуже вже хочуть мене побачити.

Я приїхала в розпал свята, всі обступили мене та почали запитувати чому того разу мене не було, я відповіла, що у мене були справи. Та найбільше всіх цікавило моє особисте життя. Однокласники напряму запитували чи я заміжня, чи може з кимось зустрічаюся. А не встигала відповідати на їх запитання, лише сказала, що скоро приїде мій чоловік. Однокласники були розчаровані, проте стали очікувати на появу моєї другої половинки.

Дехто згадав про Ростислава та не могли зрозуміти чому другий раз вже його немає.

Нарешті приїхав мій чоловік. Всі не відразу впізнали в статному красені колись сором’язливого ботаніка. Коли Ростислав підійшов до столу, я відрекомендувала свого коханого всім:

– Не буду вас знайомити з моїм чоловіком, адже ви всі його й так знаєте. Не даремно стільки років вчилися разом у школі.

Всі були шоковані тим, що я обрала Ростислава, але понад усе вони були вражені його зовнішніми змінами.

Однокласники дивувалися як нам вдалося зберегти в таємниці нашу симпатію один до одного та внаслідок сьогоднішньої зустрічі всі зрозуміли, що щастя любить тишу.

КІНЕЦЬ.