Я мама Миколи, який нещодавно одружився та переїхав до моєї двокімнатної квартири разом зі своєю дружиною.

Незабаром у них народилося двоє дітей, і за умов обмеженого простору стало складно розмістити всіх із комфортом. На щастя, у нас залишився старий дерев’яний будинок у селі, де мешкають мої батьки.

Ми використовуємо його тільки для посадки та збирання врожаю. Поки мої онуки були маленькими, мені подобалося проводити з ними час у вихідні і допомагати протягом тижня, поки невістка мала роботу.

Діти спали в моїй кімнаті, і я читала їм казки і лягала спати. Однак здавалося, що мою допомогу не цінують, і я відчувала себе чужою у власному домі.

Якось я підслухала розмову Миколи та його дружини, які обговорювали тісноту нашої квартири. Вони запропонували переселити мене до будинку моїх батьків.

Я не могла залишити це поза увагою і негайно перервала їхню розмову. Я вказала, що квартира належить мені, і я не збираюся їхати.

Натомість я запропонувала обміняти квартиру на дві однокімнатні. Я пообіцяла продати будинок своїх батьків, щоб зробити свій внесок в оплату.

Я також нагадала їм, що не чекала такого звернення після всієї допомоги, яку я їм надала. Моя невістка була приголомшена моєю відповіддю і спробувала переконати мене, що я неправильно зрозуміла їхню розмову.

Однак того ж дня дитячі ліжечка були перенесені до спальні їхніх батьків, а будинок батьків я виставила на продаж. Я відмовилася жити в будинку з застарілими стінами та без власних овочів із городу.

Цей випадок допоміг мені зрозуміти, що доброта не завжди цінується і не завжди винагороджується. Я на власному досвіді переконалася, що деякі люди дбають лише про свої потреби і, якщо трапиться нагода, скористаються чужими.

КІНЕЦЬ.