Іван одразу відчув, що на цей раз дочка Ірина приїхала до них не просто так. Судячи з її хитренького і в той же час рішучого обличчя, вона з’явилася до рідного дому з якоюсь конкретною ціллю.

Останні півроку донька акуратно та цілеспрямовано просувала одну й ту саму тему – переїзд батьків до міста на постійне місце проживання. Іван заперечцвав доньці, а ось Марія почала потихеньку піддаватися. Вона раз у раз підтакувала доньці, киваючи при цьому на чоловіка і кажучи: “Як Іван скаже, так і буде”.

Але цього разу в Івана після приїзду дочки всередині щось тьохнуло. Бо побачив він вже майже згодні очі Марії, коли вони з дочкою, усамітнившись, перешіптувалися по кутках.

Перед обідом Іван сходив у справах у сільраду – поклопотатись щодо дров на зиму, а повертаючись, раптом почув із відкритого вікна своєї веранди, як Ірина обробляє матір.

– Мамо, Вадим вам уже давно квартиру придивився, залишилася тільки татова згода. І якщо ти повністю згодна переїхати, я сьогодні ж серйозно з ним поговорю.

– Іринко, дочко, я ж його характер знаю, – зітхнула тяжко мати.

– Мамо, я теж його характер знаю, – хитро простягла дочка. – І знаю, як його вмовити. Я маю секретний засіб.

– Ну-ну, – прошепотів здивовано Іван і сів під вікном у кущах малини. – Це що за секретний засіб ще такий? – Іванові було важко усвідомлювати, що він сидить і підслуховує чужу розмову, але справа назрівала неабияка, і тому будь-які методи згодяться.

– Мамо, ти ж знаєш, коли в нас тато стає добрим і поступливим?

– Коли? – здивувалася Марія.

– Як коли? Коли він «хильне» під борщик для апетитуту. А Вадим мені з собою дав – дивись що!

Іванові захотілося одразу схопитися, зазирнути у вікно, і побачити, що ж у цей час показує матері дочка. Але він вчасно схаменувся.

– Ах, ось на що, вони меневирішили взяти? – Зашепотів він. – Значить, вони на святе позарилися?.. Ну, дочко… Ну, гаразд… Що ж мені придумати? Адже точно, я як «веселий» стану то і вмовлять… Хоч додому не повертайся…

– Тож, мамо, давай накривати обід. Тато прийде, ти скажи, що треба було б зустріч з донькою відмітити. Я начебто випадково згадаю про передачку від Вадима. А потім почну розмову про головне.

– Ну, ви, жінки, підступні… – шепотів Іван, виповзаючи з малини.

Відійшовши подалі від будинку, він сів на чужу лавку і замислився.

– Привіт, дядьку Іван, – привіталася з ним листоноша Катерина, що проходила повз. – Як справи?

– Нормально, – промимрив він, потім раптом стрепенувся. – Катерино, ану, зачекай.

– Що, – кивнула Катерина і зупинилася. – Вам щось треба? Пенсія, як завжди, вісімнадцятого числа.

– Я про пенсію знаю, Катерино. Я тебе хочу запитати – пам’ятаєш, як я вам із чоловіком допоміг землю купити за безцінь? Пам’ятаєш, голову вмовив, поручився за вас, що ви сюди не просто так приїхали, а працювати? І ти сказала мені, що ви тепер мої боржники. Пам’ятаєш?

– Ну, пам’ятаю, – насторожилася листоноша. – І що?

– Настав час тобі мені борг повернути. Я тут дещо вигадав. Ти секрети можеш зберігати?

– Та що тобі треба, дядьку Іване?

– Пішли на пошту, я тобі все поясню. У тебе, сподіваюся, красивий почерк. Потрібно один лист написати.

Приблизно за півгодини Катерина вийшла з пошти сама і попрямувала до дому Івана. Зупинилася біля хвіртки і вигукнула:

– Дядько Іван! Вам знову лист!

– Який лист? – одразу з’явилося на подвір’ї Марія.

– Ой, тітка Марія, це ви? – Катерина вдала, що здивована. – А дядько Іван вдома?

– Немає його поки що. Що за лист, Катерино?

– Не знаю, – знизала плечима листоноша. – Вже п’ятий лист поспіль йому надходить. Від однієї й тієї ж людини.

– Звідки приходить?

– З міста.

– А хто пише?

– Якась Світлана. Зворотної адреси на ньому немає, лише ім’я.

– А чому я про ці листи нічого не знаю? – здивувалася Марія.

– Звідки я знаю, тітка Марія? Дядько Іван зазвичай сам за цими листами на пошту приходить. Я, напевно, неправильно роблю, що вам це говорю, але дядько Іван чомусь ці листи на пошті читає, і тут же їх викидає. А потім усміхається, і задумливий йде. Ось… Передайте йому листа, гаразд?

Катерина простягла Марії конверт і відразу швидко пішла назад на пошту.

Коли Іван з’явився на порозі будинку, дочка з дружиною зустріли його з здивованим поглядом.

– Що це у вас за вигляд? – спитав весело Іван. – Ех, зараз би борщику та з чарочкою? Ти, Іринко, випадково від чоловіка нічого не привезла?

– Тату, у нас із мамою до тебе є одне питання, – холодним тоном сказала донька.

– І в мене до вас з мамою теж є одне питання, – кивнув так само весело Іван. – Коли ми вже переїдемо до міста?

– Що? – Марія навіть застигла. – І як тобі не соромно таке в мене питати?

– А чого тут соромитися? – знизав плечима Іван. – Я так розумію, Іринка приїхала до нас знову з однією метою. Хоче нас з місця зісмикнути, так? До міста хоче нас перевезти? Якщо що, то я готовий.

– Ах, готовий він… – невдоволено сказала Марія. – Як квапиться він до Світланки своєї…

– До якої Світланки? – підняв брови Іван.

– А до тієї, яка тобі листи щотижня пише. Вже, як вона вмовляє тебе переїхати в це місто, просто читати неможливо!

– Мама! – Вигукнула тут же Ірина. – Припини! Нормально в місті живеться…

– Звичайно! – продовжила обурюватись Марія. – Тільки там Світлан цих незаміжніх ціле море. І вони готові навіть до Івана залицятися. Ти ж сама читала, як вона його по-різному в місто заманює. Чого вона йому тільки не обіцяє. Навіть каже, що згодна потім разом з ним у село переїхати, якщо йому в місті сумно стане. Яка вона душевна і поступлива! Не те, що дружина Марія!

– Прочитали, значить… – насупився Іван. – Чужого листа прочитали. Але зауважте, як вона мене в місто не кликала, а я досі з тобою, Марія. І на жодного листа їй ще не відповів.

– І коли ти тільки встиг з нею познайомитися?.. – заголосила Марія. – І коли тільки ваші шляхи доріжки перетнулися?..

— А як останній раз до дочки їздили, то на вокзалі вона мене й придивилася. Запитала адресу. Ти маєш рацію, Маріє, у місті жінки, ух, які нахабні. Тому, я до цього міста їхати не хочу. Отже, якщо ви хочете мене в місто перевезти – спочатку подумайте. А потім, що буде, то буде! Ну, що, будемо відзначити приїзд Іринки?

– Ні! – хором вигукнули  жінки.

Цього ж дня Ірина поїхала додому вечірнім автобусом. А Марія, поображалась трохи, а потім спитала:

– І все-таки, Іване, щось мені все це підозріло. Насправді це був лист від якоїсь Світлани чи ні?

– Думай як хочеш… – хмикнув Іван і обійняв дружину. – Головне, що тема переїзду до міста у нас закрито.

– Я так думаю, тимчасово закрита, – додала Марія.

– Ну-ну … – багатозначно промовив Іван і хитро посміхнувся. – Поживемо побачимо.