Марія йшла звичним маршрутом додому з роботи. Вечір п’ятниці. Попереду вихідні. Вранці Марія збиралася поїхати до дочки, відвідати онучку. Останні п’ять років життя Марії йшло по колу, весь тиждень будинок – робота, робота – будинок, на вихідний до доньки, на інший кінець міста, Оля жила там із чоловіком та донькою Вірочкою. Вихідні Марія любила, любила возитися з онукою, відповідати на тисячі запитань. Вірочці було вже три роки. Маленька щебетала, як пташка, радуючи бабусю. Хоча на бабусю Віра не була схожа, Марія була не високою, худенькою, з акуратною стрижкою, і років їй було ні багато, ні мало – 43.

-Ну, ось, завтра до Олі поїду, у неділю всі разом на цвинтар до мами. 10 років, як мами не стало. 10 років.

-Як же мені не вистачає тебе, мамо! – Марія несподівано промовила це вголос.

От і прийшла. Марія увійшла до під’їзду, ковзнула поглядом по поштових скриньках, її скринька була повна.

-Знову реклами накидали, – Марія відкрила скриньку, серед рекламних листівок виднівся лист. Справжній, в конверті. На ньому якимсь нерішучим почерком була написана адреса Марії.

-Хто зараз листи пише? Телефони є. – подумала Марія.

Увійшовши до квартири, Марія пройшла на кухню, поставила чайник. Повісивши куртку у коридорі на вішалку, вмилася на кухні холодною водою. Десь усередині чомусь наростала тривога. Ось і чайник скипів. Наливши чаю, Марія взяла в руки конверт.

Дивно, адреса її, а ось у графі «Кому» написано Захарчук Марії Миколаївні. Прізвище Марії було Микитенко, по батькові Олексіївна.

-Може якась помилка, адресу переплутали? – Розмірковувала Марія. Хоча було щось знайоме у цьому прізвищі Захарчук.

-Де я чула це прізвище? Де? – крутилося у голові в Марії.

Марія перегортала сторінки пам’яті, як старий фотоальбом. І раптом – осяяння! Це ж колишня господарка квартири, 20 років тому Захарчук Марія продала свою квартиру Марії. Перед очима замигали картинки, як фотогалерея, одна за одною. Ось вони підписують папери купівлі-продажу. Господиня була років на сім старша за Марію, близько тридцяти, така ж чорнява і кароока.

І ось, через 20 років, хтось надіслав тій Марії листа. Похитавшись, Марія розкрила конверт. Лист був написаний якимось невпевненим почерком.

– Та ні, це ж просто почерк старенької людини, – здогадалася вона.

«Привіт, Марія! Пише тобі сусідка твоєї мами, Олена Михайлівна. Напевно, ти вже й не пам’ятаєш, стільки років минуло. Двадцять з гаком років ти очей до матері не покажеш. А новина у мене погана-занедужала твоя мама сильно. Каже, що не піде поки тебе не побачить. Ти приїжджай, заради Бога тебе прошу. Не бери гріха на душу. Попрощайся з матір’ю. Поховай, як належить, по-людськи. Сусіди допоможуть хто чим. Твій останній відомий адрес знайшла я в Петрівни в буфеті. Якщо ж отримаєш ти мого листа, подзвони за цим номером. Онук мій відповість. Микола.

З повагою, Олена Михайлівна.

Наприкінці було написано номер мобільного.»

Марія прочитала листа і застигла. По щоках раптом потекли сльози, вона плакала і не могла заспокоїтись. Вона не розуміла, чому вона плаче, чи згадалася їй матуся, чи було їй шкода незнайому стару матір, яка чекає на свою дочку довгих двадцять років??? А потім сльози скінчилися. Марія проковтнула охоловший чай, стривожено намагаючись зрозуміти, що робити? Взявши до рук телефон, вона набрала номер із листа.

-Алло, – голос був дорослий.

– Як дивно, – промайнуло в голові у Марії, – дорослий онук. Вголос же вона сказала: -Здрастуйте, це Микола?

-Так слухаю.

Марія плутаючи слова, розповідала незнайомому онукові незнайомої Олени Михайлівни про листа, про те, що потрібна їм Марія тут не живе. Наприкінці своєї тиради вона видихнула ледве чутно: – Що робити?

На тому кінці трубки її терпляче слухали весь цей час, мовчки, не зупиняючи, а потім, зітхнувши, Микола відповів:

-Не знаю. Я вже намагався знайти Марію, але безрезультатно. Це бабуся запропонувала листа написати за старою адресою. Але й тут не вийшло, виходить.

-А Як звати Вашу сусідку? – спитала раптом Марія, сама не знаючи, навіщо.

-Надія Петрівна, їй 83 і вона дуже погана. Що ж, поховаємо самі, як прийде термін, – відповів Микола.

-Зачекайте! – Марія вигукнула, злякавшись, що на тому кінці відключаться, не давши їй домовити, – а де Ви живете? Адреса у Вас яка?

На тому кінці трубки здивувалися, подумали кілька секунд, але адресу продиктували.

– Чекайте, – сказала Марія, – завтра приїду.

-Впевнені?

-Чекайте. Я зателефоную.

Марія набрала номер доньки.

-Олю, я завтра не зможу приїхати, впораєтеся там без мене?

-Мамо, щось сталося? Голос у тебе дивний. Ти не занедужала? – схвильовано запитала дочка.

-Ні, все гаразд. Мене не буде кілька днів. Я потім усе поясню. – Марія відключилася.

Наступного дня, близько другої години дня, Марія вийшла з автобуса в маленькому незнайомому містечку. На зупинці її зустрів Микола. – Років сорок, мабуть, – подумала Марія. – Колись і її Вірочці буде 40, – подумалося якось недоречно. Вголос же вона сказала: – Здрастуйте, Миколо, я Марія. Микитенко Марія.

Вони сіли в старенький автомобіль, до села було півгодини їзди. Дорогою Микола розповів, що Надія Петрівна вже понад двадцять років живе одна. Що сталося між нею та дочкою, він і сам не знає, посварилися начебто. За цей час Марія жодного разу не приїжджала. Два тижні вже Петрівна погана, він разом із бабусею, та сусідка баба Ніна ходять до неї, годують, доглядають, не залишеш же людину. Намагався Микола знайти дочку, всі соцмережі перешерстив, все без толку.

Будиночок був маленький, мов іграшковий. Похилений паркан, лавочка біля хвіртки. У будинку дві кімнатки – кухня та спальня. На ліжку лежала старенька, сухенька жінка. Вона спала. Марія не знала, навіщо вона тут? Але чомусь розуміла, що так має бути.

-Микола, допомагайте. Де тут продукти, посуд?

За кілька годин у будинку запахло борщем. Мама Марії перед тим, як її не стало, попросила борщу. Нічого майже не їла вона останні пару тижнів, а тут раптом просить:

-Марійко, так мені борщику захотілося.

Пам’ятала Марія, ніби вчора це було, як нагодувала вона матір борщем, і через годину мами не стало. Раптом і Надії Петрівні борщу захочеться?

-Хто тут? – пролунав тихий голос із кімнати.

-Петрівно, це я, Микола, – Микола увійшов до кімнати.

-А з тобою хто? Я ж чую, хтось тут є.

Марія зробила крок до ліжка, потім ще один і ще… Невидячими очима дивилася на неї чужа мати. Мати, яка дуже чекала на свою дочку.

-Мамо, це я, Марія, – Марія присіла на ліжко.

-Дівчинко моя, – промовила старенька і заплакала. – Дівчинко моя, рідна моя … Дякую, Господи! Не дав піти. Дочекалася я тебе, маленька моя…

Микола, відвернувшись до вікна, упустив скупу чоловічу сльозу.

Марія гладила старі, стомлені руки і все повторювала: – Пробач мені, мамо. -Пробач мені, мамо.

Вночі Надії Петрівни не стало