– Сергію, а чого у вас відчинено? Агов, синку, ти де? Чому мене ніхто не зустрічає? Та що ж це таке? Марусю? – вигукнула Віра

Павлівна, зайшовши у квартиру сина.

Маруся вийшла з кухні.

– Віро Павлівно, Сергій не попереджав про ваш візит, – і Маруся відвернула голову від свекрухи.

– Марусю, ти чого відвертаєшся? Підійди-но до мене, – Віра Павлівна повернула до себе обличчя невістки. Під оком виднівся великий синець.

– Це я вдарилась, – перелякано відповіла Маруся.
– Говорити мені тут будеш. Де Сергій? – запитала Віра Павлівна.

Маруся показала на ліжко.
– Ану встань, – крикнула мама.
– Мамо, ти чого прийшла? – запитав Сергій.

По чоловікові було одразу видно, що він чимало вчора випив.

– Чому ти по мене не виїхав? – запитала Віра Павлівна.

– Так ти мала завтра приїхати, – сказав Сергій.

– І що з того? – запитала мама, єхидно усміхаючись? – Маруся, підійди до мене, покажись.

– Чого я там не бачив?

– Як що? Новий макіяж своєї дружини! Ти зробив? – запитала мама.

– Подумаєш, провчив трохи. Сама винна!

– Винна? Чим це вона перед тобою завинила? – перепитала Віра Павлівна.

– З роботи чоловіка треба нормально зустрічати, – сказав Сергій.

– Хто тобі таке сказав?

– А що, Святослав завжди так з дружиною. І нічого, ходить, як шовкова. Обіди щодня носить. А моїй все ніколи, – невдоволено сказав Сергій.

– Марусю, збирай речі, – сказала свекруха.

– Але це моя квартира, – тихо сказала Маруся.

– Не свої речі, його. Поживе в гаражі.

– Мамо, ти чого? – здивовано перепитав Сергій?

– Марусю, чого стоїш, мов вкопана? Збирай.

– Мамо, ми без тебе розберемося, – вже тихіше мовив Сергій.

– Ключі від квартири сюди! І до мене додому можеш навіть не приходити. Не впущу. Живи, де хочеш. У Святослава, наприклад.

Якщо він такий розумний, – продовжила Віра Павлівна.

Сергій пішов, нічого не сказавши.

– Ну чого стоїш, Марусю, ходімо чай пити.

– А як же Сергій, – перепитала Маруся.

– Нічого з ним не станеться. Поживе в гаражі. І не думай навіть носити йому їжу чи кликати назад. Хай подумає. Потім сам прибіжить. Я ж тим часом з тобою поживу. Ти не проти?

– Ні, живіть, – Маруся посміхнулася у відповідь.

Їй довелося взяти відгули на роботі, щоб не показувати синець.

– Не давай йому спуску, – вчила свекруха.

Щось не те – виганяй за двері.

Та думаю, для початку цього вистачить. Він взагалі спокійний. Це Святослав вчить його всякого. У нас з чоловіком так само було. На дух не переношу гуляк. Якось мій чоловік прийшов додому п’яний. Змовчала раз, другий, а на третій вигнала його з дому.

Тобі ж легше – квартира твоя. Мій чоловік спав на лавці біля будинку. А він мені: “Це ж соромно, спати на лавці”. Соромно?

Значить не пий. І все, перестав. У нього теж був друг, такий як Святослав. Чоловік змінив роботу та забув про друга. Сергію твоєму також треба триматися якомога далі від Святослава.

Минуло два дні. До Марусі у двері подзвонили. Це була Аня, дружина Святослава.

– Марусю, там наші двоє… В гаражі, ходімо швидше.

– Тихо, – перебила її свекруха, – все добре?

– Так, – відповіла Аня.

– Їм потрібна допомога? – знов продовжила Віра Павлівна.

– Ні, все нормально, – продовжила Аня.

– Ваш Сергій звільнив мого Святослава.

– Має право, він головний, – з посмішкою на обличчі сказала Віра Павлівна.

– Ну вас! – крикнула Аня та пішла.

Минула година. Повернувся Сергій.

– Пробачте мені. Я все усвідомив. Я звільнив Святослава.

Більше ніяких гулянь.

Можна вернутися додому? – ледь чутно сказав Сергій.

– Добре, мені пора додому. А то щось я засиділася. Бачу, все у вас добре. А якби щось, я приїду.
Віра Павлівна посміхнулася Марусі та пішла.

КІНЕЦЬ.