Зараз, перш за все, дуже хочу розповісти вам про свою непросту ситуацію зі своїм чоловіком, бо не вважаю, що так має бути, але раніше інакше думалося мені.

Я була заміжньою майже 7 років, і весь цей час жила лише заради свого чоловіка.

Розумієте, все, що б я не робила, було заради нього, і для нього, усе для мого Івана. Буквально все!

Я знаю, що багато хто з вас не зрозуміють мене і, можливо, засудять, але це дійсно так і було, я вважала, що так має бути і що правильно саме так.

Просто мене так виховали з дитинства, так вчили завжди, такі відносини були у моїх матері і батька.

Ось і я взяла собі таку модель поведінки.

Але зараз розумію, що зробила тоді велику помилку, яка й вплинула на подальшу долю мою! Так люди не живуть.

Всі ці роки нашого сімейного життя мій чоловік тільки приймав любов та турботу про нього, як належне, без особливої вдячності. Так було завжди.

Він любив, коли за ним завжди доглядають, і я давала йому цю турботу та догляд.

Спочатку наші відносини і вишикувалися на цьому – я про нього піклувалася, коли ми були ще студентами, так і вирішили жити разом.

Думаю, йому просто було зручно зі мною і комфортно в усьому.

Можливо, тому він і покликав мене заміж свого часу. Так би мовити, побачив, що я господиня хороша, адже у мене завжди було все до ладу, маю спокійний характер, от і він знайшов собі няньку або ще одну матір, на яку ось так просто можна все звалити: всі турботи і усю домашню роботу.

Але тоді я була молода, закохана і Іван був гарним, молодим парубком, уважним, мені здавалося, що це найкраща партія для мене і ми будемо щасливими з ним.

Мені, правду кажучи, подобалося доглядати за своїм чоловіком, адже я дружина, та й хотілося б, щоб він відчувши турботу про нього відповідав взаємністю і про мене турбувався також.

Але, на жаль, від нього ні турботи, ні вдячності, особливо, за ці роки я не бачила зовсім.

А я для Івана старалася дуже, цим я і займалася всі роки спільного життя.

Я готувала йому те, що він любить, робила те, що подобалося йому і так далі, адже мені хотілося огорнути його теплом, адже щиро кохала.

Можна сказати, що я жила його життям. Ніколи не говорила йому нічого проти, слухалася його і опікала.

Натомість же, взамін, я не отримувала майже нічого!

Мій чоловік ніколи не дбав про мене. Не можу сказати, що він ображав мене! Ні, такого не було!

Просто я не бачила турботи і хорошого ставлення до себе зі сторони Івана свого.

Я завжди була для нього на рівні служниці або обслуговуючого персоналу.

Все зводилося у нас лише до одного – принеси, подай, зроби, виховай, відвези. Все, нічого більше!

Мою турботу чоловік сприймав як належне. Ні спасибі тобі, ні будь ласка! Тільки команди та наряди він видавав!

Іван, як виявилося, просто дуже швидко звик до такого життя, і намагався щоразу просити щось більше, але завжди був незадоволений. Я постійно щось робила не так.

Якщо чесно, я, як дружина, чекала, що він мене полюбить так, як я. Думала, що з часом він зрозуміє, як я потрібна і важлива йому, стане цінувати мене і те, що я роблю для нього.

Але роки якось так швидко минали, а відносини між нами залишалися колишніми.

У них не з’явилося ні тепла, ні турботи, ні взаєморозуміння, ні вдячності. Холодно, сухо, стримано.

За ці 7 років, які ми з Іваном разом прожили у шлюбі, я так втомилася чекати таких щирих і теплих почуттів чоловіка, які мала до нього! Просто втомилася, і все!

Ну, хіба я не заслужила хоч крапельки турботи натомість? Невже так важко подбати про мене хоч на секунду, дати зрозуміти мені, що я важлива в його житті?

Загалом, в один прекрасний момент я вирішила, що більше не буду нічого чекати і сподіватися на диво. Я вирішила піти від чоловіка, просто залишити його.

Тоді я просто зібрала валізу і пішла з дому! Ось так!

Знаєте, зізнаюся чесно, я не хотіла розлучатися з ним. Адже незважаючи ні на що, я щиро його кохала.

Я просто дуже хотіла та сподівалася, щоб він зрозумів, як я важлива йому.

Щоб мій чоловік побачив, що я робила для нього і яке місце в його житті займала.

Я сподівалася, що чоловік зрозуміє, як йому було добре зі мною.

Адже коли я пішла, більше нікому було йому в усьому догоджати і він мав це зрозуміти та побачити.

Перший час я чекала, що він буде просити мене повернутися.

Він дзвонив, питав, де я і чому пішла, але не більше того. якось сухо все.

Час минав, а повернутися мене назад додому так ніхто і не попросив! Чоловік просто спілкувався зі мною про буденні речі, але не казав “повертайся”, абсолютно нічого такого.

Більш того, днями я отримала документи на розлучення! Тільки уявіть, він вирішив розлучитися зі мною!

І це подяка мені за всі сім років спільного життя та турботу про нього?

На цю людину я витратила стільки років? Як так можна?

Якби знала, що так буде, пішла б раніше! Я хотіла просто провчити його, а вийшло так, що я навіть не сподівалася на такі події.

Що йому ще було потрібно, невже я була поганою дружиною для нього?

Шкода, що моє сімейне життя скінчилося ось так. Тепер зрозуміла я, що зробила серйозну помилку догоджаючи чоловікові в усьому.

Я на роздоріжжі. Розчарована. Але ще щиро кохаю Івана.

Можливо мені самій варто зберегти нашу сім’ю і назад пороситися? Можливо він передумає ще, поки не пізно?

КІНЕЦЬ.