Багато жінок розповідають про непросту долю заробітчанок, які, заради гарних грошей, покидають свої сім’ї і їдуть далеко за кордон, щоб їх сім’ї жили добре тут, в Україні.

Довго думав, але хочу й про себе розповісти, адже за кордоном не лише жінки працюють, просто чоловікам іноді не так просто розказати про свою непросту долю.

Коли ми жили в селі і діти були ще маленькими, грошей не вистачало, звісно, на добре життя, адже я працював один, а дружина сиділа вдома декрет за декретом.

Між дітьми різниця була в 2 роки, тому Марія весь час переймалася лише своїм материнством.

Звісно, що їй непросто було, адже з дітками мороки в селі вистачає. Але я теж не лежав на лежанці.

На мені було і чимале господарство, і городу гектар, і на роботі я працював. Але, звісно, моя дружина Марія завжди хотіла кращого життя.

Вона з тих людей, яка живе в селі, але хоче жити, як у місті, щоб і руки не забруднити, і вода в хаті була, щоб до криниці не ходити щоразу, і печі не топити.

Вона завжди була незадоволена усім. А я щиро кохав, тому усім хотів забезпечити свою сім’ю.

А жили ми й справді бідно, бо обоє з бідних сімей і допомоги було чекати ні звідки.

Я в своїх батьків молодший син, донька їх вже давно жила за кордоном, але там часто хворіла, тому сестрі моїй там нелегко, я розумів, що догляд батьків на мені.

Діти вже в школу тоді ходили, а дружина моя все не працювала, робота їй ніяка не подобалася, казала, що й далі наглядатиме за дітьми.

Свого часу тоді з нашого села чимало людей їздили за кордон на заробітки, привозили добрі гроші, як по наших мірках, будували будинки, купували авто.

От і Марія й собі багатого життя захотіла.

Але моя дружина, звісно, не збиралася їхати на заробітки сама, вона лише мене туди відправляла.

Я людина домашня, їхати дуже нікуди не хотів, я був готовий вже вдома якісь підробітки шукати, але Марія була невблаганна.

Дружина пояснювала, що на такі гроші ми жити добре ніколи не будемо, за ці копійки добра нам не бачити.

Марія навіть не говорила зі мною днями, коли я відмовився їхати за кордон.

Зрозумівши, що вибору особливого в мене немає, я став збиратися за кордон.

Чоловік з нашого села працював в Чехії, я його попросив про допомогу, звернувся до нього відразу і той не відмовив мені, адже знав, що я працьовита людина.

Так я зважився на ті заробітки не зі своєї волі, звісно.

Працював я на будівництві, дуже важка то праця я вам скажу.

Як тільки я за поріг, Марія продала все господарство, навіть не залишила курей, казала, що все в магазині можна купити. Город заріс бур’янами, я лише сусіда просив за гроші косити його.

А що я міг вдіяти?

Загалом, усі гроші я надсилав дружині та дітям. Марія тоді була дуже щаслива, постійно дякувала, вихваляла мене, діти теж стали гарно одягатися і всі добре харчуватися.

Мені, звісно, було приємно, що я добре можу забезпечити свою сім’ю, але не покидала якась особлива туга за домом, за Україною, за хатиною, в якій прожив все життя.

Собі залишав я лиш трохи євро на життя, а решта – Марії.

Батьки стали дуже швидко старіти, дружина до них не ходила зовсім, казала мені і дітей вистачає, твої батьки нічого мені не допомогли, нічого не дали. А наче Маріїні батьки щось дали нам. Звісно, що ні.

Тому відтепер я мав гроші і доглядальниці віддавати, яку знайшов в нашому селі, щоб батькам допомагала. Тітка Тамара, наша сусідка, стала ходити до моїх батьків.

З кожним роком все важче було мені працювати, додому приїжджав рідко, але бачив, що дружина та діти дочекатися не можуть, щоб я поїхав назад, щоб ще заробив трохи євро.

А згодом дружина будуватися захотіла, бо хата в нас стара, хилиться вже.

Звісно, будівництво велося за мої гроші, я вдома бригаду знайшов.

Потім заміжжя доньки, одруження сина, все за мій кошт, лише за мою працю, додому мені повертатися просто не було коли, бо сім’я від мене чекала лише грошей.

А коли в країну прийшла біда, я сказав, що повертаюся додому. Хочу бути в Україні, а не на чужині.

Звісно, мені зараз 63 роки, але я хочу бути вдома в себе, на рідній землі.

Яке ж було моє здивування, коли діти сказали, щоб я навіть не думав про це. Мовляв роботи ніде зараз немає, вони самі вже вдома сидять і лише й живуть, що за рахунок мій. Лише син один працює, але то лише для своєї сім’ї.

Та я більше на чужині бути не хотів, мав для себе 10 тисяч євро вже, які відклав за останні роки, хоча нікому про них ні слова й не сказав.

Коли повернувся додому діти навіть говорити не хотіли зі мною, дружина ходила сердита, мовляв у такий важкий час залишив сім’ю без копійки.

Як мені прикро чути було це, словами не передати.

Я навіть в нову хату не заходив, мене просто туди ніхто й не запросив. Хоча там жили донька і син з сім’ями, вона гарна двоповерхова, але мені там місця не було, лише для Марії, виходить.

Зараз я живу в будинку батьків, яких вже давно не стало. Купив собі тракторця, обробляю городи, маю гарну копійку.

Діти зі мною не спілкуються й досі, лише Марія приходить по гроші, мовляв не для себе, а для дітей, моїх дітей, між іншим.

Отаку я люди тепер маю старість. А чи хтось погляне на мене на схилі літ.

В чому я зробив помилку. Весь час старався для рідних. А вони, коли повз подвір’я проходять мого, голову відвертають.

Як далі бути? Що мене чекає на схилі літ?

КІНЕЦЬ.