За давньою звичкою Марія Марківна прокинулася о шостій, але жінка ще не вставала. Лежала і слухала ранок…

Ось рипнули двері, зашуміла вода у ванній – син Миколка вмивається. Ось квапливі кроки коридором… Пробігла на кухню його дружина Юля.

Через кілька хвилин клацнув тостер, брязнула мікрохвильова піч, пискнув чайник.

Ранок почався. Точнісінько таке як вчора, позавчора, і в понеділок. І пів року тому…

Що буде далі, Марія Марківна знала похвилинно: Юля на ходу перекусить, зап’є гарячий бутерброд чашкою кави, вмиється і помчить на роботу.

Ось гримнули вхідні двері – побігла. Ще через пів години з дому вийде Миколка.

Через 27 хвилин, секунда в секунду, син заглянув до неї із традиційним:

– Доброго ранку, матусю. Все, я побіг. Якщо що – на зв’язку!

Вона у відповідь звично кивнула головою.

У квартирі ненадовго стало тихо…

Через двадцять хвилин бабуся розпочала свій почесний обов’язок: розбудити, нагодувати і провести до школи онуку – 13–річну Даринку. А пізніше за всіх прокидався Славко – молодший син. Він викладач і їздить в інституту до десятої години.

Ну ось, всі й роз’їхалися у своїх справах.

Залишившись сама, Марія Марківна поснідала, прибрала за всіма, перемила чашки, ложки, виделки, тарілки.

Рік тому вона вийшла на пенсію, але ще не звикла до того, що вранці їй не треба нікуди поспішати. Цілий день одна. А ввечері, коли всі прийдуть додому, кожен з них має своє життя, свої плани, свої невідкладні справи. Отак і виходить: людей вдома багато, а вона одна. Поговорити нема з ким…

– Хіба тільки з телевізором, – зітхнула новоспечена пенсіонерка.

Вона взяла пульт, увімкнула. Йшло чергове ток-шоу. Ведучий переконано говорив:

– Хочете змінити своє життя? Прямо сьогодні зробіть щось не так, як робите зазвичай. І подивіться, що з цього вийде.

Марія Марківна мимоволі дослухалася.

Як на замовлення, розмова зайшла про самотність у сім’ї. Ведучий продовжував:

– Якщо вся сім’я бодай раз на тиждень не збирається за одним столом, то це вже не сім’я. Там люди живуть самі собою, а обʼєднує їх тільки спільний холодильник. Хочете, щоб сім’я була міцною – частіше разом їжте!

Ось із цим бабуся від щирого серця погодилася:

– Правильно! І мама моя так казала. А що? Хороша ідея! Згадаю старе: спечу фірмову шарлотку. Хлопці, коли росли, дуже любили її. Зберемося всі разом, чаю поп’ємо!

Сказано – зроблено. Поки пиріг підходив у духовці, господиня дістала чайний сервіз, який багато років припадав пилом у стінці до кращих часів, і святкову скатертину.

До приходу домашніх, вона накрила в залі стіл, у центрі якого красувалася запашна шарлотка.

Першою прибігла семикласниця Дарина:

– Ого, бабусю! – сказала вона. – А з якого приводу свято?

– Мий руки, скоро мама з татом прийдуть, повечеряємо всі разом.

Але онучка вже вхопила шматок пирога і побігла до своєї кімнати.

– Мамо, а що це таке? – здивувався Микола, побачивши накритий стіл.

– І до чого сервіз? – уточнила Юля.

– Захотілося накрити гарний стіл, чаю разом з вами попити, – відповіла свекруха. – Ви сідайте, а я піду чай заварю.

Марія Марківна повернулася в залу, глянула на всіх і застигла з чайником в руках.

Вона застала таку картину: втупившись в телевізор, Микола з апетитом їв шарлотку і дивився футбол.

Невістка з телефоном у руках вставала з-за столу і зібралася вийти, не забувши захопити блюдце зі шматочком пирога. У дверях вона прошепотіла свекрусі:

– Дякую! Дуже смачно!

– От і посиділи… – підсумувала Марія Марківна.

Славко прийшов уже після опівночі. Було чути, як він гримнув чайником… Шарлотку доїв, тарілку вимив і, задоволений, пішов спати.

…Наступний ранок пішов строго за розкладом… Настрій у Марії Марківни був на нулі.

– Бабусю, а ти чого така? – запитала за сніданком Даринка.

– Та нічого особливого, погано спала…

– Очі сумні, тут щось інше, – подумала внучка.

А потім згадала:

– А, зрозуміло, ти вчора хотіла з нами попити чаю…

– Всі разом, щоб чаю попили, точніше.

– Але нічого з нами не вийшло…

– Ти в мене розумниця!

– Слухай, бабусю, а давай так – коли я прийду зі школи, ми разом приготуємо щось смачненьке?

Марія Марківна радісно закивала, вони з онукою поцілувалися. Вдень бабуся купила курку, і коли Даринка прийшла, запропонувала їй рецепт – запекти в духовці курку з овочами.

– Ой, який аромат! Яка ж я голодна, – з порога гукнула Юля.

– Ні, мамо, ми почекаємо тата. Славка, ясна річ, чекати марно. А от тато ось-ось буде, і ми сядемо за стіл усі разом. А ти йди поки руки мий і переодягайся, – по-хазяйськи розпорядилася Дарина.

Юля здивовано подивилася на дочку, посміхнулася, знизала плечима й пішла у ванну.

Коли прийшов тато, з ним Дарина теж особливо не церемонилася: відправила мити руки і посадила на чолі столу. Потім розклала їжу по тарілках.

Не встигли сісти – прийшов Славко.

– Як чудово, що ти сьогодні так рано!

– Хороші люди завжди приходять вчасно! – філософськи промовив викладач, і через п’ять хвилин з апетитом наминав курочку.

За столом обговорили останні новини, Даринка розповіла про свою важку контрольну, Славко – про новий фільм.

Потім Даринка оголосила:

– Увага! Офіційна заява! Ми з бабусею подумали і вирішили: з сьогоднішнього дня щодня ми вечеряємо всі разом! Заради такого діла я вчитимуся готувати найкращі бабусині рецепти.

Батьки переглянулись.

– Хороша ідея, Даринко. Ви такі молодці… Тільки давайте чесно – кожного дня не вийде. Ти ж знаєш, як ми всі зайняті, – дипломатично розпочала Юля. – Та й тобі швидко набридне.

– Ну гаразд, кожного дня і справді перебір, – погодилася Дарина. – Але хоч раз на тиждень, у суботу чи неділю, давайте збиратися за столом як сьогодні. Добре ж, правда?

– Підтримую! – схвально кивнув Славко. – Давно так смачно не вечеряв.

Після вечері всі розійшлися у своїх справах: Славко побіг на побачення, батько – пішов дивитись футбол, мама взялася за книгу.

За столом залишилися тільки Дарина з бабусею.

– Ну що, бабусю, заварили ми з тобою кашу… Потягнемо?

– А куди ж подітися? Давай-но все приберемо і посуд помиємо, а заразом і подумаємо, що в неділю готуватимемо – це ж післязавтра вже!

КІНЕЦЬ.