Мені все життя не щастило з хлопцями. Починаючи зі школи, де я виявилася нікому не потрібна, закінчуючи теперішнім часом.

Знаєте тих дівчаток, які виявляють знаки уваги, а від них усі сахаються і називають прилипалами? Ось такою я й була. Прикро, звичайно, було просто жахливо, тим більше що й зовнішність у мене була нормальною, і голова на плечах була.

Тому довелося якось пристосуватися, одягнути маску цинічної особи, не виявляти симпатію взагалі ні до кого. Просто, щоби зі мною хоч хтось спілкувався.

В університеті ситуація виявилася не краще. Тут на мене вже звертали увагу, але кадри навколо були – один одного кращі. Я спочатку на радостях влізла в одні стосунки, в інші, і потім тільки до мене дійшло, що треба пильніше дивитися на обранців.

У моєму колі спілкування поголовно всі були або дармоїдами, які навіть не замислюються про те, що треба працювати, або неосвіченими малолітками, з якими не було про що поговорити, або самозакоханими бовдурами.

Здавалося б, звичайно, що на безриб’ї та рак – риба, але після парочки невдалих спроб я заспокоїлася. Змирилася, що в цьому навчальному закладі кохання всього життя мені не знайти. Знову повернулася цинічна та закрита поведінка.

Згодом я вийшла на роботу. Там було на кого задивитися, але, як на зло, більшість співробітників вже були одруженими людьми. Мені довелося змиритися з тим, що доводиться відкидати увагу симпатичних чоловіків, тому що руйнувати сім’ї я не хотіла. Для мене це табу.

Іноді я зависала у додатках для знайомств і намагалася знайти почуття там, але після кількох відверто невдалих побачень бажання відпало щонайменше на півроку.

Довелося вже змиритися з тим, що в житті мені нічого не світить, і зосередитись на роботі. А потім у моєму житті з’явився ВІН.

Цілком випадково серед партнерів нашої компанії на переговорах з’явився статний молодий чоловік.

Я за звичкою вирішила, що тут нічого не світить, бо зазвичай такі видні красені холостяками не бувають. Але як виявилося – дуже бувають!

Олег почав виявляти до мене симпатію, а після наради запросив побачення. Ми почали спілкуватись ближче, все закрутилося.

Я довго намагалася зрозуміти, в чому ж каверза. Не може бути такого, щоб майже тридцять років чоловік не мав стосунків. Олег чесно зізнався, що стосунки були, але жодного разу вони ще не закінчилися чимось серйозним, бо не щастило з обраницями.

Я повірила. Мені дуже хотілося повірити, що кохання все-таки існує, що можна знайти своє щастя навіть у моєму солідному віці, що нарешті я зустріла гідну людину.

Ми спробували жити разом, і кілька місяців у нас все було просто чудово. Я не переїжджала нікуди зі своєї квартири, основні речі у мене зберігалися там, але для мене стало нормою весь робочий тиждень проводити у квартирі Олега. Все йшло чудово. А потім я вирішила познайомити хлопця зі своєю мамою.

Мама, здавалося б, мала порадіти. Дочка, якій уже 28, нарешті знайшла своє щастя! Але мама тільки пирхнула у відповідь та завалила Олега неприємними питаннями.

Я швиденько відіслала хлопця в магазин і пообіцяла, що скоро теж підійду, а сама почала лаятися з мамою. Ось що це таке було, що за прийом?!

А вона зневажливо пирхнула, що нам у сім’ї такі мужики не потрібні. Випещений, міський, навіть цвях мабуть не заб’є.

Я обурилася, тому в моєму віці мені було абсолютно начхати, зможе чоловік забити цвях чи ні. Враховуючи, що ми з ним обидвоє працюючі люди, ми спокійно можемо зателефонувати робітникам за будь-якої поломки! А мама все бурчала та бурчала.

Від неї я пішла в засмучених почуттях, але вирішила, що вона потихеньку змінить свою думку. Тим більше, що ми з Олегом вирішили, що настав час уже узаконити стосунки, він покликав мене заміж.

Але мама стояла на своєму. Перед самим весіллям заявила, що взагалі на нього не прийде. А мене все це так дістало, що я сердито крикнула, що її ніхто й не збирався кликати. Після цього мама кинула слухавку і більше дзвонити не намагалася.

Я розумію, чому вона не хоче, щоб у мене були стосунки. Вона звикла, що я прибігаю додому по кожному її примху і допомагаю з усім. І думає, що тепер, коли в мене буде своя сім’я, я вже не буду дівчинкою на побігеньках.

Тут вона має рацію, я й справді не буду більше приїжджати до неї кожні вихідні. Але до чого ж прикро таке ставлення… Як мама, могла б хоч вдати, що рада за мене.

КІНЕЦЬ.