Я росла з одним непереборним бажанням – досягти 16 років і якнайшвидше піти до паспортного столу, щоб позбавитися імені, яке дали мені батьки, і яке я категорично не любила.

Я була молодшою із трьох дітей у нашій родині. Після народження двох хлопчиків мої батьки мріяли про дівчинку.

Їхні бажання здійснилися, коли лікар підтвердив мою стать під час допологового огляду. Втішені перспективою народження доньки, вони хотіли відзначити цю подію особливим ім’ям.

Вони зупинилися на імені “Аліна”, і вирішили називати мене “Алею”. Напередодні мого народження мама захопилася романом і була зачарована головною героїнею – Парасковією.

Незважаючи на спроби батька та бабусі відмовити її, вона наполегливо продовжувала називати мене на честь героїні роману.

Уявіть собі клас, сповнений злих учнів, які називають мене “Парасков’я Михайлівна”! Проблеми з моїм ім’ям почалася ще в дитсадку, де діти боролися з його вимовою.

Зрештою його скоротили до “Просі”. Тоді я ще терпіла, але у підлітковому віці біль лише посилився.

Один із однокласників вигадав прізвисько – “свинка Прося” – і воно закріпилося на довгі роки. Незважаючи на мої благання, батьки не хотіли змінювати ім’я.

Вони наполягали, що я сміятимусь над своїм невдоволенням, коли виросту, але в той момент єдиною емоцією, яку я могла відчувати, було розчарування життям.

Моя історія – звернення до всіх батьків: обираючи ім’я для своєї дитини, думайте про те, наскільки комфортно їй буде з ним в суспільстві, і чи не завдасть їй зайвих страждань через необдуманий вами вибір.

КІНЕЦЬ.