Мої батьки розлу чилися, коли я був ще дитиною. Пізніше я зрозумів, що їхнє розлу чення відбулося багато в чому через мою бабусю, яка постійно втручалася в їхні стосунки.

Живучи в хаті бабусі, моя мати, здавалося, всі ці роки мирилася із ситуацією. Після відходу батька з сім’ї мама не сказала про нього жодного доброго слова. Зрештою, у моєму житті з’явився вітчим.

Мама, здавалося, насолоджувалась життям з ним: вона виглядала щиро щасливою. Вона постійно наголошувала, як нам пощастило, що ми не живемо з моїм біологічним батьком, маючи на увазі, що він не був би для нас добрим.

Я ніколи не реагував на ці слова. Мій біологічний батько, як і раніше, був присутнім у моєму житті, надсилав гроші, дзвонив, цікавився моїм благополуччям.

Він завжди був поруч, коли я його потребувала. Мій вітчим часто ображався, тому що я відмовлявся називати його “татом”. Хоча він добре ставився до мене, я не розумів, чому я повинен звертатися до нього “татом”, коли мій біологічний батько все ще був живий.

Мені здавалося неприродним мати двох батьків. Коли я створив свою власну сім’ю, і у нас з’явилася дитина, мій вітчим по мер.

Перед хрестинами мого сина мама запропонувала назвати його на честь вітчима – на знак доброти до нас. Вона навіть натякнула, що, якщо я погоджуся, то успадкую його квартиру.

Я не зрозумів її логіки, і відмовився від пропозиції. Хоча я визнаю, що мій вітчим був гарною людиною, але він був просто чоловіком моєї матері, а не моїм батьком.

КІНЕЦЬ.