Три місяці тому я забрала маму жити до себе, бо вона хворіє. У нас із чоловіком трикімнатна квартира. Мамі ми виділили окрему кімнату. Спочатку вона не хотіла до нас переїжджати, бо боялася того, що нас обмежуватиме, але я сказала, що все нормально.

“А де онуки спатимуть?” – турбувалася мама про моїх двох синів.

“У них своя кімната, все добре, навіть не хвилюйся”, – підбадьорювала я маму.

Після довгих умовлянь мама таки переїхала до нас. Чоловік був не проти, тому що розумів її становище. Я вирішила подбати про неї. У мене є ще одна сестра, але вона не має можливості забрати маму. Але мене це не турбувало, я все робила від щирого серця. Вона виховала мене сама, це мій обов’язок.

Спочатку ми вживалися дуже добре. Мама навіть знаходила сили, щоби виходити з онуками гуляти. Вони чудово проводили час, мені подобалося, що вони мають справжню бабусю. Одного ранку я вирішила спекти млинців, мама ще спала. Ми поїли без неї, і потім кожен поїхав у своїх справах.

Коли я була на роботі, мені подзвонила сестра і сказала:

– Давай ти не ображатимеш маму, я розумію, що тобі важко з нею возитися, але ти сама цього захотіла.

– Ніхто не ображає маму, я навпаки дбаю про неї із задоволенням.

– Вона сказала, що ви її ображаєте. Вранці вона прокинулася і побачила, що ви залишили їй лише один млинець.

Я здивувалась від цих слів. Млинці напевно з’їли сини, але я завжди готова спекти мамі нові. Мене вразило це, і я вирішила поговорити з нею, коли повернуся додому.

Робочий день добіг кінця, і я поспішила до мами. Коли я прийшла, її кімната була зачинена, я стукала до неї, але вона не відчиняла. Я подумала, що вона спить і вийде пізніше. Я почала готувати вечерю, якраз повернувся чоловік. Мама так само не виходила з кімнати.

– Мамо, пішли вечеряти, – сказала я їй через двері.

– Не потрібна я вам, краще тут помру в кімнаті, – відповіла вона.

Ці слова були як ніж по серцю. Ніхто не ображав її, мені стало неприємно, що вона бачить нас такими.

– Мамо, ми тебе любимо, давай виходь.

Вона відчинила двері і мовчки сіла на своє ліжко.

– Мені доведеться переїхати, ти мене ненавидиш, – заявила мені мати.

Я взагалі не розуміла, з чого вона це взяла. Все ж таки добре: ми її любимо, онуки її обожнюють. А вона собі навигадувала всяке через якісь млинці. Я їй можу хоч мільйон таких напекти, аби їй було добре. Я поговорила з мамою, але вона не вийшла на вечерю.

Наступного дня вона знову сиділа у своїй кімнаті і не виходила. Я не знала, як донести до неї те, що ми її любимо. Невже вона цього не відчуває? Того ж дня до нас приїхала сестра і сказала, що забирає маму до себе.

– Вона житиме з нами, розумію, що місця у нас не так багато, як у вас, але якщо тут їй погано, то варіантів немає, – заявила сестра.

Я намагалася зупинити маму. Сказала, що вона накручує, але вона не слухала мене. У результаті вони зібрали речі та поїхали. Онуки були дуже засмучені, вони дуже звикли до бабусі. А я ще кілька днів не могла зрозуміти, чому вона вважає, що її ненавиджу?

Можливо, вона спочатку хотіла жити у моєї сестри. І все це вигадала аби поїхати до неї. Це її право доводити їй щось я не зобов’язана. Якщо вона справді думає, що я її ненавиджу, то нехай буде так.

Я знаю своє справжнє ставлення до неї, якби я її ненавиділа, я б не забрала її до себе. Нехай живе у сестри, коли їй так хочеться. Так чи інакше, вона досягла свого.

КІНЕЦЬ.