— Валентино, я хочу, щоб ти сказала мені пароль від свого телефону, — зажадав Віктор.

— Ось ще чого, — пирхнула у відповідь Валентина.

— Валентино, я серйозно. Скажи пароль.

– І я серйозно. Обійдешся. З якого дива?

– З такого, що я твій чоловік! — гордо відповів Віктор.

– І що? Подумаєш, чоловік! Не бачу зв’язку.

– Зв’язок прямий. Як чоловік, я маю знати про тебе все.

Валентина посміхнулася.

— Мені цікаво, — сказала вона. – Чого такого ти про мене не знаєш? А? Що ще ти хочеш дізнатися? Адже ми вже двадцять років живемо разом. Незабаром доньку заміж видаватимемо.

На обличчі Віктора з’явилася змучена посмішка.

— Як з’ясувалося, Валентино, я ще дуже багато про тебе не знаю, — відповів Віктор.

– З’ясувалося? Де цікаво?

– Не важливо де. Головне, що є відповідна інформація. І тому я вимагаю!

— Що ти вимагаєш?

– Дай пароль від телефону! — гаркнув Віктор.

– Обійдешся, – спокійно відповіла Валентина і пішла на кухню чай пити з тортом.

Віктор – за нею. Деякий час він мовчки спостерігав за тим, як Валентина заварює чай і відрізає собі шматок торта.

«З’їсть торт,— подумав Віктор,— подобріє».

Якийсь час обидвоє мовчки сиділи за столом. Валентина їла торт та пила чай, а Віктор мовчки спостерігав за нею.

«Навіть мені не запропонувала, — думав він, — значить, точно, у неї хтось є».

— Валентино, я вимагаю, щоб ти надала мені доступ до свого телефону! – сказав Віктор. — Хочу знати, з ким ти переписуєшся за моєю спиною. І мені цікаво знати, про що ви спілкуєтеся.

— Спілкуємось?

– Так! Що саме ви обговорюєте, мені цікаво.

– Ось як! — здивовано вигукнула Валентина, яка вже з’їла шматок торта та допивала чай. — Хоче він знати, що ми обговорюємо!

— Так, Валентино, хочу. Бо маю підозру, що ти… Ти не просто спілкуєшся, а… м’яко кажучи — кокетуєш.

– Що? – не зрозуміла Валентина. — З ким це я кокетую.

– З чоловіками! А мені це неприємно!

Валентина замислилась.

«Кокетую з чоловіками по телефону? – подумала вона. – А класна ідея! Чому я сама досі до цього не здогадалася? Кисну тут, як у болоті, коли там такі перспективи. І можна з кимось кокетувати. Зрозуміло, що нічого серйозного ні з ким не буде. Навіщо? А якщо просто повеселитися, це дуже навіть можна. Дякую тобі, Вітя, за мудру підказку».

— З чоловіками, кажеш, кокетую? — задумливо перепитала Валентина.

— Є підозра, — відповів Віктор.

Валентина тяжко зітхнула.

— Ну, що я можу тобі сказати, Вітґ, — тихо, але серйозно і дивлячись у вічі чоловікові, сказала вона, — маєш рацію ти. На всі сто. Кокетую з чоловіками. Зізнаюся.

– Ось! — вигукнув Віктор. – А я так і знав. Серцем відчував. По обличчю твоєму щасливому бачив, коли ти в своєму телефоні зависала.

«О, розійшовся, — подумала Валентина. – Серцем він відчував. По обличчю бачив. Цікаво, а що він бачитиме і відчуватиме, коли я почну з кимось кокетувати? Ой, Вітя, Вітя. Не того ти боїшся. Хотіла б тебе обдурити, давно вже обдурила б. Але! У будь-якому разі його слід підготувати до того, що скоро буде».

— У цьому листуванні нічого такого немає, — сказала Валентина. —Там все по-дитячому. Не виходить за межі 12+.

— А от не знаю, Валентино. Не впевнений. Хочу переконатись. Тому й вимагаю, щоб ти…

— Надала доступ?

– Так! — впевнено відповів Віктор. — І якщо там усе, як ти кажеш, то й приховувати нема чого. Правильно я говорю?

— Правильно, — погодилась Валентина.

– Отже, скажеш пароль?

— Скажу, — відповіла Валентина, — але не зараз.

«Зараз йому для чого казати? – подумала вона. — Коли там нічого немає. А нічого не знайшовши, він засмутиться. А ось за тиждень, напевно, вже буде багато чого цікавого».

— Що означає не зараз? – здивувався Віктор. – А коли?

— Найкраще через місяць, — запропонувала Валентина.

– Ти глузуєш наді мною?

— Я не сміюся, Вітя. Навпаки. Серйозно підходжу до твого прохання.

– Валентино! Ось зараз уже серйозно. Те, що ти пропонуєш, це абсурд.

— Ну, дай мені хоча б пару тижнів. Морально, так би мовити, підготуватись. А?

– Давай пароль!

— Добре, — відповіла Валентина. – Два дні. Потерпи. Всього-навсього. І все в тебе буде.

— Ти дограєшся, Валентино. Я зберу речі і піду до мами. Назавжди.

– Гаразд! – не витримала і закричала Валентина. – Умовив. Завтра ввечері матимеш свій пароль.

— Не завтра ввечері, а зараз, негайно! – наказав Віктор.

— Сказала «завтра», отже завтра, — спокійно відповіла Валентина.

— Але…

— І не сперечайся! А то зберу свої речі і теж… піду кудись.

— Але я хотів, щоб…

— І не забувай, що маю теж маму.

Нагадування про тещу зробило Віктора поступливішим.

— Гаразд, Валентино. Нехай будепо твоєму. Але знай, що якщо завтра я не отримаю…

— Завтра ввечері ти отримаєш усе, що мрієш, — сказала Валентина. — А зараз не заважай мені. У мене, як з’ясувалося, раптом набігло дуже багато справ.

— Що означає «ні», Валентино? – кричав Віктор. – Ти ж сама обіцяла.

— Мало що я обіцяла, — відповіла Валентина. — Жінка має мати свій особистий простір, де вона може сховатися? Має! Ось у тебе, наприклад. Є машина та гараж. І ти там можеш сховатися. А я? Вдома мені сховатися нема куди. Тому ховатимуся в телефоні.

– Не даси пароль?

– Ні. І якщо хочеш, можеш збирати речі та йти до мами.

– Так? Щоб хтось одразу моє місце зайняв? Ні. Не дочекаєшся.

Віктор образився і пішов на кухню пити чай із тортом. Незабаром туди прийшла Валентина.

«Ну як мені йому сказати, – думала Валентина, – що я йому тільки тому пароль від телефону не даю, бо там поки що немає для нього нічого цікавого. Ну, не встигла я за один день все влаштувати. Наївно думала, що це легко і просто: знайти того, з ким можна просто пококетувати. А виявилося все набагато складніше. Як з’ясувалося, усі хочуть серйозних стосунків. А на це я не готова».

— Не переймайся, Вітя, — сказала Валентина. — Я, може, за тиждень дам тобі пароль від свого телефону.

— Знову обдуриш?

Валентина зробила сумне обличчя, важко зітхнула.

— Сподіваюся, що ні, — тихо відповіла вона. — Просто… все це дуже складно, Вітя. Розумієш? Ось так відразу.

— Розумію, — сказав Віктор.

— Нічого ти не розумієш, — тихо прошепотіла Валентина собі під ніс, думаючи про те, де і як вона шукатиме собі партнера для невинного кокетства.

КІНЕЦЬ.