Ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації. І коли б хтось сказав мені про те, що станеться, я просто не повірила б йому. Але трапилося те, що трапилося, і винна у всьому, звичайно ж, я.

З чого все почалося? Напевно з того, що коли мені виповнилося сорок років, я народила дочку від випадкового знайомого. До цього я була 10 років у шлюбі, і мені не виходило завести дітей. Власне, через це чоловік зі мною розлучився.

Мені було дуже дорога моя єдина і, до того ж, пізня дитина. Я все віддала їй, балувала, як могла, жодного разу не сказала «ні» і божеволіла від гордості, коли люди говорили мені, яка гарненька в мене донька.

– Ну, просто лялечка! – чулося звідусіль, і Марина дуже швидко звикла до цього.

Їй ледве виповнилося вісімнадцять, коли ми вперше серйозно посварилися.

– Тобі вчитися треба! – наполягала я. – Вступити до інституту, здобути хорошу професію!

– Відчепися, мамо! – закричала моя “доросла”д івчинка, – я сама знаю, як мені жити! Зрозуміло?

– Звідки в тебе ці прикраси та дорогий одяг? – не заспокоювалася я.

– Яка тобі різниця? Мені подарували! – Ось і все, чогоо я добилася від неї.

– Марина, а як же Ігор? – не втрималася від запитання я. – Він же тебе зі шкільної лави любить, я мріяла, що ви одружитеся.

– Ігор – звичайний невдаха, мамо! Живе навіть у гуртожитку, – відповіла Марина і закінчила на тому розмову.

А через півроку плакала моєму на плечі:

– Мамо, я чекаю від  Максима дитину! Він багатий, і я хотіла за нього заміж, для цього навіть завагітніла! А він вигнав мене і сказав, що одружений і він уже має дітей! Що мені робити, мамо?

– Народжувати, що ще, – сказала я.

А за місяць Марина вийшла заміж, але не за Максима, а за Ігора. Я й сама не знаю, як це вийшло у них, але, мабуть, він пошкодував мою доньку.

Пошкодував, бо любив. Ах, якби я тільки знала, чим їхнє весілля обернеться, нізащо не дозволила б їм одружитися.

У належний термін Марина народила сина Ілюшу і … всі справи та турботи звалила на Ігора. Я, щоб не заважати молодим, переїхала жити на дачу, але щоразу, коли поверталася відвідати їх, заставала вдома справжній бардак. Гори немитого посуду та кошик, повний брудної білизни. Від моїх претензій Марина лише відмахувалася:

– У мене дитина на руках! Коли я все це робитиму?! Ігор прийде з роботи і сам усе помиє!

– А манікюр робити в тебе час їсти, так? – не витримала я.

– Я красива молода жінка та маю на це право! – кричала вона у відповідь.

Скандали закінчувалися нічим. Я сама приймалася прати, готувати та прибирати, щоб звільнити зятя хоча б від цього. Але одного разу, Ілюші на той час вже виповнилося три роки, Марина заявила, що збирається розлучитися з Ігором:

– Я замучилась жити на зарплатню автослюсаря. Мене нудить від цих злиднів, зрозуміло? І тому я йду до іншого чоловіка. Іван – успішний підприємець, і я з ним буду щасливою. А ти, Ігоре, збирай речі і викидайся звідси!

– Ні! – сказала я доньці. – Я свого зятя образити не дам. І онука також! Так що це ти забирай речі та йди! І ще запам’ятай, квартиру, дачу та машину я оформлю на Ігора, а ти взагалі забудь про те, що ми є, зрозуміло?!

Ось так. Хтось мене засудить, але я проміняла дочку на зятя та онука, і тепер ми з моїми хлопчиками живемо разом у тиші та спокої.

Марина, здається, поїхала підкорювати столицю, але це мені не цікаво. Для мене головне, щоб Ігор та Іллюша були щасливими і тоді, звичайно ж, буду щасливою і я.

КІНЕЦЬ.