Мені 22 роки. Живу в недалеко від Києва з батьками та молодшою сестричкою. Не заміжня, дітей немає. Є улюблена робота. Руки, ноги є.

Що ж я тут забула, спитаєте Ви? На жаль, у вищезгаданого мною є зворотний бік медалі. Отже, почнемо із життя з батьками.

У свої 22 роки, я отримую непогану зарплату, навіть за київськими мірками. Але я зарплати своєї не бачу. Адже мені треба «допомагати» з кредитом батькові, купувати поїсти на сім’ю, одягати сестричку. От і все.

Чому ж я просто не зберу речі та не з’їду? Відповідь очевидна – вони без мене не зможуть, особливо мала.

Куди діваються їхні зарплати? У них ще є кредит і кредитні картки, які самі себе не погасять.

Я розумію, що зараз у мене грає мій егоїзм, але гроші мені дістаються дуже важко. Робота у мене “на ногах”, а ноги хворі, я зараз стою на черзі на операцію.

Поки я віддаю їм все, моє майбутнє йде коту під хвіст. Я просто не можу накопичити на навчання, не  те щоб ще й відкладати на власне житло.

Не дати не можу, це все-таки батьки, але й мені час, що робити для себе. Мене розриває.

Підтримки чекати нема звідки. Подружкам це не цікаво, а чоловіка я не маю.

Самотність мене затискає з усіх боків. До речі про чоловіків.

Раніше я легко закохувалася, і заводити стосунки мені було не важко. Це було раніше. Але потім я справді покохала, і мене зрадили.

Він просто зустрічаючись зі мною спав із колишньої, після чого вона повідомила, що чекає дитину. Він якось приїхав до мене і сказав: «Я скоро стану татом».

Чекав, мабуть, що я запускати салюти почну. Адже така подія. Весілля, обручки, діти. У нього. У мене лише злість та недовіра до всіх чоловіків.

Я вже довгий час одна і не можу навіть на хвилинку подумати про те, що я ще когось зможу полюбити. І це не забобони, просто те, що мені тоді, після його визнання довелося пережити, поряд не варте того, що люди називають «любов’ю».

У мені це кохання закопали, плюнули та забули. А я одна, після всього цього вистояла і будуючи плани на життя і втішаючи себе лише тим, що все повернеться.

Я просто не знаю, що буде далі. Батьки плюнули на моє майбутнє, він просто плюнув. А я не залізна, сили закінчується.

І здоров’я підводити почало, проблеми тепер не лише з ногами, а й по-жіночому, і зір почав стрімко падати. І це все за рік.

Я не думаю, що на мене чекає «світле майбутнє». Я почуваюся свічкою, яка ось-ось зітліє до кінця.

КІНЕЦЬ.