Наша сімейна історія банальна, познайомилися в інституті, студентське весілля, потім разом шукали роботу, набиралися досвіду, планували дітей. Але якщо я йшла до наших спільних цілей крок за кроком, то чоловіка весь час «штормило».

Треба сказати, що в Олега дуже тяжкий характер, він важко приживається в новому колективі, у багнети сприймає авторитарне керівництво, вважає, що начальник дурень, а він розумний.

Це мінуси, але, звичайно, є і плюси, він дійсно дуже хороший фахівець, до нього часто звертаються за консультаціями сторонні компанії, тому він нерідко був відсутній удома кілька днів і навіть тижнів.

Кілька років тому його запросили у серйозний проект у Києві – спочатку на місяць, потім переуклали договір на пів року. Треба сказати, що в цей час я чекала дитину, і ми обидва вважали, що ця пропозиція піде нам усім на користь, київська  компанія обіцяла хороші гроші моєму чоловікові.

Але в лікарню я поїхала на самоті – гадаю, жінки зрозуміють, наскільки це морально було тяжко. І перший місяць з малюком я провела тільки за підтримки його мами, а його самого не було.

Коли дитині був місяць, він приїхав і сказав, що кияни запропонували йому залишитись у них назавжди. І він дуже цього хоче, бо у нього склалися добрі стосунки з колегами, начальник вважає його цінним кадром, всіляко заохочує, призначив велику заробітню плату та преміальні.

Одним словом, Олег поставив мене перед фактом, або я перебираюся з ним до столиці, або мешкаю тут, а він час від часу приїжджає.

Звичайно, він хотів би, щоб я була поряд з ним, хоче бачити, як росте його донька, але такий кар’єрний шанс упускати безглуздо. Вирішувати мені.

Я побоялася їхати в незнайоме місто, де нікого не знаю, з малечею на руках. До того ж наше місто невелике і затишне, а Київ мені завжди здавався шаленим мурашником, де люди озлоблені і поговорити нема з ким.

Потрібно віддати належне, чоловік завжди дуже щедро допомагав грошима, ми ні чого ніколи не потребували. Він подбав про те, щоб мені було зручно забирати його гроші — надсилав їх через мобільний додаток.

Я спочатку ходила до найближчого банку за грошима, тепер теж встановила додаток та зараховую гроші одразу на картку.

Загалом він робить все, щоб ми жили в достатку, забезпечує нас як справжній чоловік. Але я впіймала себе на відчутті, що ми більше не сім’я.

Зрозуміло, що близькість у нас трапляється вкрай рідко і останнім часом вона, скажімо так, невдала, чоловік каже, що відвик від мене, що це все як вперше, йому потрібен час, щоб усе почало виходити як раніше.

У нас поменшало загальних тем для розмови, найчастіше ми говоримо про дитину, як вона росте, чому навчилася, а про себе, про свої думки вже говорити не виходить:

– Як у тебе справи?

– Нормально.

– І в мене нормально.

Ось і вся розмова. Особливо тяжко те, що дочка не сприймає Олега як тата.

Як може маленька дитина зрозуміти, що перед нею – рідна людина, якщо тато приїжджає раз на три місяці на один-два дні?

Це дратує його і дуже засмучує мене, і зараз я іноді думаю, що краще б він зовсім не приїжджав. Днями я зважилася на розмову з ним і запропонувала розлучитися, як би боляче це не було для мене та для нього.

Спочатку він здивувався, а потім розгнівався, сказав, що все це дурниці, що у нас чудова родина. І коли я запитала його, в чому саме наша сім’я полягає, він відповів: «Я ж надсилаю тобі грошові перекази, утримую вас, приїжджаю, дбаю – хіба цього мало?».

Я спробувала порадитись з батьками, моя мама категорично проти розлучення. Вона навела приклад моряків, які по пів року проводять у морі, а дружини на них чекають, і помітила, що моя ситуація мало відрізняється, тільки я краще забезпечена. Так що я стала вередувати.

Подруги вважають по-різному, хтось каже, що якщо немає нормальної близькості, це вже не сім’я. Хтось каже, що дитині потрібний батько, і було б краще, якби я переїхала до Києва – там стосунки налагодяться.

Але я так не думаю, в мені ніби щось закінчилося, я вже не відчуваю до нього того, що було на початку наших відносин. Мені дуже потрібна незалежна думка, тому я сподіваюся на ваші коментарі.

КІНЕЦЬ.