Ми з чоловіком з першого дня шлюбу жили окремо від батьків.

У нас була своя двійка , де незабаром народився наш синок, Іван.

Свекруха до нас заглядала досить рідко і довго не затримувалася.

З нею у мене, загалом, були рівні стосунки, ми ніколи особливо не конфліктували.

Якось трапилася така жа хлива історія, через яку я досі злюся на свекруху.

Сталося це кілька місяців тому.

До мене приїхала свекруха.

Ми сиділи у вітальні, і вона попросила принести їй компот, який я варила сама.

Поки я метушилася на кухні і носила печево та рулетики до десертного столу, мій вже 2-річний син, хитаючись з боку в бік, крокував перед свекрухою, а та сиділа і раділа успіхам онука.

Я принесла склянку компоту свекрусі і пішла за графином та своєю склянкою.

Не встигла я повернутися, як почула крик із вітальні.

Виявилося, що свекруха потяглася за вазою цукерок, а її склянка з компотом стояла на куточку столу.

Вона випадково зачепила склянку і той упав прямо на ніжку сина, який стояв поряд, тримаючись за стіл.

Той так злякався, та й склянка була не з легких… загалом, Іванко ще кілька днів після цього не ходив.

А свекруха, замість підняти онука, почала кричати на мене, мовляв, я залишила дитину без нагляду, та й не варто було стакан на край столу ставити.

Посварилися ми тоді в пух і порох, але ця сварка сталася швидше через переляк, ніж зі злості чи ненависті.

КІНЕЦЬ.