Коли чоловік приходить з роботи, життя в будинку має завмерти. Мабуть, я і дитина повинні перейти в сплячий режим і забратися до своїх коробок, щоб не заважати чоловікові відпочивати. Але ми живі люди, а малюк ще занадто маленький, щоб контролювати гучність звуків, що видаються їм. Я можу поводитися тихіше, але безшумно не виходить.

Найсумніше, що у нас однокімнатна квартира, тобто навіть розійтися нам особливо й нікуди. А я казала чоловікові, що не треба поспішати з дитиною, потрібна квартира більша.

– Та перестань ти, доки дитина маленька, нормально і в однушці поживемо, а потім назбираємо на іншу квартиру, – легковажно відмахувався від мене чоловік.

Навіщо я його послухала, гадки не маю. Але погодилася, мені теж не хотілося зволікати з народженням малюка. Ось і вийшло те, що ми маємо.

Коли син був зовсім немовлям, чоловік ще тримався в руках і не зривався на мене, хоч і допомоги від нього теж не було ніякої. Він з роботи, він втомився, не чіпайте його, хоче відпочити. Наче я весь день розважалася і не втомилася ні крапельки. Ну гаразд, цей момент ми пережили.

Але далі не стало краще навіть навпаки. Дитина росла, вона почала гукати, вимагати, щоб на неї звертали увагу.

Я мало що встигала, бо малюк із рук майже не злазив, а коли приходив чоловік і я просила його трохи подивитися за сином, він починав скандалити.

Потім я пристосувалася і з дитиною робити всі справи. Але ось що я не могла зробити, то це встановити навколо нас звуконепроникний кокон.

Десь малюк починав заливисто сміятися, десь я з ним розмовляла, десь гриміла чимось. Загалом тиші в домі не виходило.

І чоловіка це моторошно дратувало. Він завжди вимагав, щоб ми дали йому спокійно відпочити. Начебто я можу просто вимкнути у дитини звук, сісти на стілець і не ворушитися, доки чоловік не відпочине.

– На роботі шум і нервуви, приходиш додому, а тут те саме! – вирував чоловік.

Ми з сином увечері почали йти гуляти, щоб чоловік побув у тиші, але не завжди дозволяла погода, і гуляти ми не могли по п’ять годин. Тож це рішення допомагало слабко.

Зараз малюк активно хоче гратися з татом, якось із ним взаємодіяти, але вся взаємодія з боку батька зводиться до того, що він бере дитину і несе її до мене.

– Я прийшов з роботи, я втомився, я хочу тиші та спокою! – репетує чоловік.

Тоді винаймай окрему квартиру і живи один, на який ляд ти заводив сім’ю, якщо тебе все в ній дратує? Я щось готую на кухні – не галасуй, не шуми, увімкни витяжку, вимкни витяжку. Дитина грає біля тата – дитина шумить, забери її в іншу кімнату, вона до мене пристає.

А куди я заберу? Ну, кухню? Щоб він там на себе щось упустив чи я спіткнулася об нього? Мені вже не вистачає терпіння спілкуватися із чоловіком. Він постійно чимось незадоволений, вимагає тиші та спокою.

Я теж так хочу. Тільки розумію, що це з галузі фантастики. Нещодавно порадила чоловікові попити заспокійливе, зібрала сина та переїхала до батьків. Подивимося, чи повернуся я до чоловіка. У мене таке відчуття, що ні.

КІНЕЦЬ.