Тетяна втомлена поверталася з роботи. Вона працювала в невеликому квітковому магазині в самому центрі міста. Покупців там завжди було багато, а перед новим роком так взагалі…

Було морозно, щодня ішов сніг. Тетяна йшла по тротуару, вкутавшись у теплий пуховик.

За день не вдалося і присісти. Тетяна йшла і мріяла, як прийде додому та ляже спати.

Вона задумалася, і не помітила, як до неї підійшов незнайомий чоловік. Тетяна зупинилась і глянула на нього.

Перед нею стояв чоловік років сорока, якось дивно вдягнений. Тетяна зробила крок убік, щоб оминути його.

-Вибачте, ви мені не допоможете? – раптом заговорив незнайомець.

Вона здивовано зупинилась.

-Я… – чоловік похитав головою і на мить закрив очі. – Я до доньки їхав, на поїзді. І таке трапилося…

Чоловік на секунду зупинився і сумно глянув на Таню.

Жінка знову спробувала його обійти.

-Зачекайте, – сказав він. – Я вийшов на секунду на вашій станції, а коли повернувся у вагон моїх речей не було. Глянув у вікно, а там якийсь чоловік ішов з моєю сумкою. Я вискочив за ним, але він вже десь зник…

-І що ви не могли назад повернутися у вагон, а потім вже розбиратися, – запитала Тетяна.

-Розумієте, я поки його шукав того чоловіка, мій поїзд і поїхав…

-Значить звернутися треба було кудись, – Тетяна вже почала нервуватися.

-Та звертався я всюди. Сказали чекати. А наступний поїзд лише за кілька годин буде. У відділенні не хотілося чекати. А в мене ж у сумці було все – і одяг, і документи, і гроші… Мені б помитися і зігрітися… Я все поверну, – чоловік благаюче глянув на Тетяну.

-Ну ви даєте. А ключі від квартири, вам не дати? – обурилася Тетяна на його прохання.

-І ви туди ж. Усі сахаються від мене. Господи, чому мені ніхто не вірить? – чоловік підняв голову і такими сумними очима глянув у небо, що Тетяні стало його шкода.

Вона окинула чоловіка прискіпливим поглядом.

Одягнений абияк… Може і справді речі в сумці були… Але говорить і поводиться нормально.

-Добре. Ходімо до мене, а то й справді заслабнете. Придумаю щось із одягом.

-Спасибі. Ви дуже добра. Інші мене, навіть не слухали. – чоловік пішов за Тетяною.

Вона увійшла до квартири і сіла на стільчик у коридорі. Дуже хотілося спати.

-Ідіть у ванну, – Тетяна кивнула головою у бік дверей у вузькому коридорі. – А я поки що пошукаю одяг для вас. Як вас звати, до речі?

-Михайло, – чоловік знайшов вимикач і зачинився у ванній кімнаті.

Незабаром з-за дверей почувся звук води.

Тетяна зітхнула. З мрією про відпочинок довелося розлучитися.

Брат давно живе в Києві, але одяг деякий його залишився.

-Нічого, не збідніє.

Вона зібрала все, що потрібно і підійшла до дверей, постукала. Коли вода перестала шуміти, Тетяна сказала, що одяг поклала на тумбочку у коридорі.

Вона налила суп у тарілку і поставила в мікрохвильову піч грітися. Сіла на стілець і замислилась. Якщо мама зараз прийде, то зрозуміє все неправильно. А що ще можна подумати, якщо Тетяна розігріває їжу, а у ванній миється чоловік?

-Господи, нехай маму щось затримає в магазині або у подруги, – благала вона про себе.

Але Господь був зайнятий більш важливими справами і не почув її. У дверях клацнув замок.

-Таня, ти вже вдома? – гукнула мама, і Тетяна виглянула з кухні. – Ой, а я думала це ти у ванній, кличу тебе. А хто ж тоді там миється? – і мама примружила очі, вдивляючись у дочку.

-Мамо, не кричи. Чоловік від поїзда відстав. Він зараз приведе себе в порядок і піде, – Тетяна постаралася пом’якше пояснити.

-Це йому ти Олексія одяг приготувала? А що сталося?

-Я ж сказала, від поїзда відстав. Речі його зникли.

-Господи. І ти його додому привела? Та ти ж не знаєш його зовсім? Ти не подумала? Вчасно я прийшла додому. Слухай, може подзвонити кудись? – розхвилювалася мама.

-Мамо, не говори нісенітниці. Був він вже всюди. Поїзда довго чекати. Помиється і піде, – повторила Тетяна тихіше.

З ванної більше не було чути шум води. Двері відчинилися і зачинилися знову.

-Взяв одяг, – здогадалася Тетяна.

Мама сіла обличчям до входу і почала чекати.

Незабаром на кухню увійшов Михайло. Він привітався трохи зніяковіло та винувато. Тетяна зрозуміла, що він чув їхню розмову.

-Ану, кажи. І як з таким сильним і здоровим мужиком таке могло трапитися? – запитала мама пильно дивлячись йому в очі.

-Вибачте, що напросився. Я їхав до доньки на весілля в Київ. І от ні телефону, ні документів, ні грошей, – чоловік розвів руками.

-Он воно що. А до нас вас, як занесло? Ми наче не біля вокзалу живемо, – допитував мама.

-Мамо! Дай людині поїсти. Що ти причепилася з розпитуваннями? – обурилася Тетяна. – Сідайте до столу, Михайле, я для вас суп розігріла.

-Тетяна, коли мала була, кішок і цуценят на вулиці підбирала, а тепер чоловіків он додому веде… – але посунулася, звільнивши місце за столом.

-Їжте, Михайло. Але будьте обережні. Якщо ви сподобаєтеся моїй мамі, то звідси не поїдете, – у голосі Тетяни чувся неприхований сарказм.

-Тому що, дні і ночі на роботі сидиш. Ніякого особистого життя. Тобі вже тридцять скоро, пора заміж. Як я можу не хвилюватися, якщо ти не прилаштована в мене?

-Мамо, припини. Михайло подумає, що справді женимо його, – пожартувала вона.

-Не хвилюйтеся, – заспокоїла Тетяна Михайла.

-Ой, та ну вас, – мама махнула рукою і пішла до кімнати.

-Серйозна у вас мама, – Михайло відставив тарілку.

-Вона нас із братом одна виховувала. Просто хвилюється, що я сама з дитиною на руках залишусь, як вона.

-Зрозуміло. А ви де працюєте?

-В квітковому магазині. Ой, а як же ви без паспорта візьмете квиток, і грошей у вас немає? – захвилювалася Тетяна.

-Обіцяли допомогти. А можна телефон? Я зателефоную доньці, що на весілля не приїду. І другові…

-Зараз, – Тетяна пішла до кімнати.

-Мамо, ти що робиш? – мама в цей момент висипала зі скриньки коштовності – золоту каблучку і біжутерію.

-Тихо ти, – цикнула мама. – А раптом він… Не знаю хто? Віднесу я це до тітки Маші, – І мати пішла в коридор.

Тетяна не стала її зупиняти. Марно. Вона все одно зробить по-своєму.

Таня поклала на стіл перед Михайлом телефон, а сама стала біля вікна.

Михайло зателефонував дочці, і по його обличчю Тетяна зрозуміла, що не дуже дочка й засмутилася, що батько не приїде на весілля.

Потім зателефонував комусь і запитав у Тетяни адресу будинку.

-Ну ось, незабаром по мене водій приїде. Не треба було мені їхати взагалі. Дружина не хотіла з її новим чоловіком знайомити мене. То донька запросила. Так що даремно я їхав, – Михайло виглядав засмученим.

-А хто ви, якщо за вами водій приїде? – здивувалася Тетяна.

Михайло починав їй подобатися. В одязі брата він виглядав досить пристойно, хоч він і був йому малуватий.

-У нас із другом невелика фірма з ремонту техніки. Так, невеликий спільний бізнес. Друг відговорив на машині їхати, мовляв, Київ не знаєш, а на весіллі гулятимеш, то теж не підходить.

От і поїхав поїздом. Краще б літаком. Ви не переживайте, потерпіть мене ще кілька годин, і я поїду. – він вмовляв чи себе, чи Тетяну.

А Тетяна дивилася на Михайла і думала, що мама має рацію. От приходила б вона додому з роботи, а її зустрічав би чоловік, чекали діти.

І життя було б сповнене сенсу. Їй майже тридцять, а вона живе з мамою. І жодних перспектив попереду.

Був, правда, Леонід. Закохалася, справа до весілля йшла. Якось вона раніше з роботи прийшла до нього, а він із її подругою… Втратила і нареченого і подругу.

-Ви добра. У вас обов’язково все буде гаразд, – сказав раптом Михайло, зупинивши її роздуми.

-А ви? Чому один? Ніби все при вас. Навіть бізнес є.

-Аа. Зрозуміли, що на весілля я один їхав. Та ви ще й розумна. Якось не склалося. З дружиною розлучився. Не трапилася така добра, як ви. Сучасні жінки дуже обачні. Чоловіки, втім, те саме. Ви втомилися після роботи, а я не дав вам відпочити. Вибачте. Знайшовся на вашу голову.

Вони ще довго розмовляли. Надворі почало темніти, коли на мобільник зателефонували.

-Це мене. Сашко, мабуть, приїхав, – Михайло вибачився і взяв Тетянин телефон.

-Зараз поїде і більше я ніколи його не побачу. І знову потягнуться нудні та одноманітні дні, – подумала вона.

-Ну ось. Машина стоїть внизу. Спасибі вам велике, – Михайло поклав телефон на стіл і встав.

-Я записав свій номер. Щоб ви не шукали, я записав себе, як Михайло з поїзда. Здогадуюсь, що не подзвоните мені, – він запитливо глянув на Тетяну.

-І все ж таки, якщо вам потрібна буде допомога, завжди можете розраховувати на мене. Ще раз велике дякую. Одяг поверну, не сумнівайтеся. Вибачтеся за мене перед вашою мамою. Вона, на мою думку, подумала, що якась нехороша людина, – Михайло дивився сумними очима, і Тетяна мало не розплакалася.

Випадкова, чужа людина, а їй не хотілося, щоб він ішов. Але хто вона та хто він? Тетяна посміхнулася.

-Більше не потрапляйте у такі ситуації.

-Ні. Тепер їздитиму тільки на машині, або літатиму літаками. Жодних поїздів, – Михайло посміхнувся.

Тетяна дивилася, як у густих зимових сутінках Михайло вийшов з під’їзду, зупинився біля машини, знайшов її вікно і помахав рукою.

-От і все. Завтра мене навіть не згадає…

-Відпустила? – з порога запитала мама, коли повернулася.

-То ти сваришся, що в будинок його привела, тепер питаєш, навіщо відпустила, – Тетяна намагалася не показувати мамі, як засмучена.

-Він гарна людина. Це видно.

-А чого ж ти біжутерію ховати побігла?

-Та бо нерозумна я… – зітхнула мама.

Минуло три тижні. Напередодні Нового Року Тетяні вже здавалося, що Михайло їй наснився.

Якось неправдоподібно виглядало все згодом.

Вона працювала тридцять першого грудня. Власник дуже вибачався, але сказав, що буде їй допомагати особисто. Бо ж покупців мало бути багато.

Таня виглянула у вікно і раптом побачила біля магазину… Справжнісінького Діда Мороза.

Він щось голосно говорив до перехожих, роздавав якісь цукерки і йшов прямо до магазину.

Двері відчинилися і вона побачила його. У червоній розшитій шубі, у шапці, з білою бородою та з великим мішком на плечі.

Він говорив з власником і його голос здався Тетяні знайомим.

Нарешті Дід Мороз підійшов до неї.

-Я знав, що ви працюєте, от і вирішив здивувати вас, підняти настрій. Вийшло? – Михайло з надією дивився на Тетяну.

-Вийшло, – Тетяна засміялася.

-Бачу, працювати мені доведеться сьогодні одному, – власник демонстративно голосно зітхнув. – Ідіть, Тетяно додому, з Дідом Морозом. Я тут впораюсь і сам. Насолоджуйтеся життям.

Тетяну не треба було вмовляти.

Через місяць вона звільнилася і поїхала до Харкова, до Михайла…

Мати була щаслива.

-Дочку прилаштувала, тепер і заспокоїтися можна. А там і діти підуть. Хто ж допоможе, як не бабуся?

Чомусь все погане прийнято називати долею, а все хороше – випадковим успіхом.

І одне без іншого, як правило, не ходить.