Нас було двоє: я та мій брат. Остап молодший від мене на чотири роки. Отож батьківська хата перейшла у спадок нам двом. На той час мені вдалося назбирати грошей на власну однокімнатну квартиру.

Тож коли батьків не стало, я сказала братові, що дім він може оформити на себе, оскільки він ще не встиг вирішити питання з житлом.

Батьківська хата була просторою та в хорошому стані, але потрібно було сорок хвилин добиратися в місто.

Ясна річ, брат не хотів там залишатися на постійне проживання. Він планував якомога швидше з’їхати. Тож я запропонувала Остапові певний час пожити в мене.

Хотілося, щоб він спершу знайшов роботу, а вже згодом продав будинок та придбав собі житло в місті. Але братові чомусь моя ідея не сподобалася.

Він продав батьківську хату, а за отримані кошти придбав собі автомобіль.

Сам же він з часом почав орендувати житло в селі, де й жили наші батьки, от правда на роботу йому все одно доводиться добиратися в місто.

Не розумію брата. Він говорить, що винаймати квартиру в місті для нього затратно, а от витрачати кошти на бензин хіба ні???

Недавно брат згадав про мою пропозицію, от тільки я тепер не горю бажанням йому допомагати.

Хіба ж не можна було за отримані кошти придбати собі житло, ну чи, припустимо, взяти щось в кредuт? Схоже, він зовсім не думає про свої дії. Інакше, як назвати те, що він робить?

КІНЕЦЬ.