Ілля стояв перед відчиненими навстіж дверима.

«Чому терпів? Чому одразу не пішов від неї? Та, як вам сказати. Адже тут все не так просто і… те, що моя дружина не любить мене, я не відразу усвідомив. Розумієте? Можна сказати, що зараз тільки й прийшов до повного розуміння. І так, мені знадобилося довгих 6 років, щоб розібратися в цьому. А коли розібрався, виявляється вже пізно.

До цього часу я вже просто не міг піти від неї. Чому не міг? Ну, по-перше, я сильно прив’язався до неї за цей час. Все-таки, 6 років – це термін! По-друге, діти. Їх уже в нас… двоє. А по-третє, йти мені нікуди. Хіба що до мами. А жити з мамою в моєму віці… Це, я вам скажу, ще те задоволення… Мені вже сорок. Так-так! Сорок. А ви думали скільки?”

З ким розмовляв Ілля? Та ні з ким. Сам з собою.

Так, ось так (подумки розмовляючи з самим собою) думав Ілля, коли дружина виштовхувала його з квартири. А Ілля, звичайно ж, не хотів іти. І всіляко чинив опір.

Його речі Галина же виставила із квартири, а ось самого Іллю ніяк не могла. Сил не вистачало.

— Та йди ж ти нарешті, — у безсилому розпачі вимагала Галина, безрезультатно впираючись чоловікові в спину, — ну скільки ще ти збираєшся мучити мене?

— Я не мучу, Галя, — виправдовувався Ілля, стоячи спиною до дружини, перед відчиненими навстіж дверима. – Я люблю тебе. І наших дітей люблю.

При цьому Ілля, широко розставивши ноги і обома руками упираючись у дверну коробку, думав, подумки розмовляючи із собою.

Так виходило, що думати Ілля починав лише ситуаціях, насичених важкими драматичними переживаннями. В інших випадках розумовий апарат Іллі не діяв. І коли все було тихо та спокійно, або навіть радісно, ​​Ілля думати не вмів.

Очевидно, у спокійній і радісній обстановці в мозку Іллі спрацьовував якийсь запобіжник і відключав здатність думати. А зараз все було інакше. Іллі було страшно. Тому запобіжник не спрацьовував, мозок скрипів, Ілля думав, а Галина ніяк не могла його виштовхнути.

Чого вона тільки не робила. І кричала, і лаялася, штовхала його. Навіть усі його речі зібрала до валіз і винесла до ліфта. Марно. Ілля був як величезний диван, що застряг у дверях.

Сам Ілля був упевнений, що дружина рано чи пізно втомиться та залишить його в сім’ї. Але Галина наче прочитала ці його думки.

– Якщо ти розраховуєш, що я відступлю, то ти помиляєшся, – захекавшись, важко дихаючи, сказала Галина. — Не заспокоюся, доки не вижену тебе.

У цей момент Ілля відчув, що і його сили закінчуються.

«Ще хвилин п’ять, і я не витримаю, — думав він, — і тоді Галина випхне мене зі свого життя назавжди. І треба цього не допустити. Тому що повернутися буде дуже важко. Можна навіть сказати – неможливо. І щоб цього не допустити, треба вже зараз щось вигадати. Придумати щось таке, щоб вона передумала мене виганяти!

На шум із сусідніх квартир виходили мешканці. Їм було цікаво. Але, побачивши на розчервонілому обличчі сусіда напружену розумову роботу і зрозумівши, що відбувається щось надзвичайне, йшли назад. І продовжували спостерігати за тим, що відбувається у дверні вічка.

«Згадуй своє життя з Галиною, — думав Ілля. — І знайди в цьому житті щось, що для Галини дуже важливе».

Спогади великим потоком лилися на Іллю і відразу ж породжували у його свідомості ті чи інші думки.

«Міркуватимемо логічно, — думав він, — за весь час нашого спільного життя, я їй не зраджував. І зраджувати не збираюся! Руку не піднімав. Слова брутального жодного разу не сказав. Став батьком двох її дітей. Дозволяю їй витрачати гроші на будь-що. У виховання дітей не втручаюсь.

Сприймаю її не інакше, як турботливу домогосподарку, яка любить мене безумовно. І тому зобов’язана мене обслуговувати і нічого не вимагати натомість. Це плюси. Тепер мінуси».

На якийсь момент Ілля відчув чергові удари та поштовхи, якими ззаду нагороджувала його Галина. Це Іллю анітрохи не збентежило, і він почав думати далі.

«Отже, — міркував він, — із плюсами розібралися. Тепер – мінуси! Які ж є у мене мінуси, тобто недоліки? Господи, так просто не згадаєш».

Черговий поштовх і удaр по спині покращили його пам’ять.

«Згадав, — подумав він. — Я згадав. Отже, за порядком. Приходжу додому після роботи, співаю, лягаю на диван і дивлюся телевізор. Вдома їй не допомагаю. По магазинах не ходжу, сміття не виношу. Усі вихідні, а також і відпустки проводжу з друзями, яких у мене багато.

Всю свою зарплату витрачаю майже на себе. Дружині віддаю небагато. При цьому зарплата моя вже шість років не зростає. І я, як і раніше, змінний майстер із зарплатою в пʼятнадцяь тисяч чистими на місяць. Так-так-так. Що ще з мінусів? Мабуть, все.

А сьогодні її терпінню прийшов кінець. І вона мене виганяє. І я не маю іншого виходу, як придумати щось таке, що змусило б її подивитися на мене інакше і пробачити мені всі мої недоліки. Мені треба вигадати щось, щоб моя дружина побачила в мені серйозного, перспективного чоловіка, яким би стала дорожити».

І невідомо, чим би закінчилася вся ця історія, якби черговий сильний поштовх у спину і потужний удaр не надали розумової здатності Іллі прискорення. І в рази не збільшили його коефіцієнт корисної дії. В результаті чого Ілля не просто вигадав щось, а придумав, як він сам був впевнений на той момент, щось справді геніальне.

Ось що означає робота мозку в екстремальній ситуації.

— Ти не можеш мене зараз так просто взяти і вигнати! – радісно закричав Ілля. – Не можеш!

– Не можу? – здивувалася Галина, не зупиняючись і продовжуючи стукати, пхати і штовхати чоловіка в спину. — Це чому ж цікаво знати?

— А тому, що мене сьогодні призначили начальником цеху! — радісно прокричав у відповідь Ілля.

Звичайно ж, Ілля збрехав. Нічого не було. І ніхто його ніким не призначав. Тим більше, начальником цеху. З якого дива? Але Ілля все розрахував правильно.

“Вона має побачити мій потенціал, — подумав він, — і зрозуміти, що я їй не хлопчик для биття, якого можна просто викинути зі свого життя. І що весь цей час я не просто так продавлював диван, їв, спав та дивився телевізор, а весь вільний час проводив із друзями. Усьому була причина. І, як показав час, я все робив правильно!”

Ілля не помилився. Ця звістка справила на Галину враження і змусило її зупинитися. Вона перестала штовхати та пхати Іллю і повернула його до себе обличчям.

– Повтори, що ти сказав, – важко дихаючи, зажадала Галина.

Ілля зрозумів, що він переміг.

— Вчора, — спокійно та розважливо відповів Ілля. — Наказом генерального директора заводу, мене призначили начальником нашого механічного цеху.

– Тебе?

– Мене.

— А Олег Геннадійович?

— Відправлений на пенсію.

– А його заступник? Як його? Сергій Павлович?

– А я тобі не казав?

– Ні.

– Дивно. Невже не казав?

– Не випробовуй моє терпіння. Що з Сергіє Павловичем?

– Сергій Павлович під судом.

Галина трохи подумала.

— Внеси речі назад, — сказала вона. – Закрий двері. Я чекаю на тебе на кухні. Потрібно поговорити.

Ілля так і зробив.

— Розповідай, — наказала Галина, коли чоловік прийшов на кухню і сів навпроти неї за стіл.

Ілля розповів, що місяць тому Сергій Павлович був спійманий на місці злочину, при спробі продати дороге заводське обладнання. Яке завчасно разом із спільниками вивіз із заводу. Звичайно ж, Ілля брехав. І нічого цього не було.

«Але не маю зараз іншого виходу, — думав він, — це не просто брехня. Це брехня на спасіння».

— Тепер вони всі свідчать, — спокійно завершив свою розповідь Ілля. — А Олега Геннадійовича за те, що недодивився, відправили на пенсію.

— А тебе на його місце?

— А мене на його місце.

– Чому тебе? Чому не Максима? Він старший майстер, а ти змінний!

Перш ніж продовжити брехати далі, Ілля трохи подумав.

– А Максим тепер теж під підозрою, – сказав Ілля. — Не вселяє довіри. Надто вже намагався проявити себе у роботі. Ось начальство і думає тепер, що навіть якщо Максим прямого відношення до розкрадання не має, він у будь-якому разі щось таке знав. Розумієш? Знав і мовчав!

– А ти?

– А що я? Я, ти знаєш, не кар’єрист. Вперед ніколи не ліз. Начальству ока не мозолив. На нарадах завжди мовчав. Ось і виявився поза підозрою.

Перш ніж продовжити, Ілля зробив серйозне обличчя і важко зітхнув, дивлячись на сковорідку, де були котлети. І на духовку, в якій нудилась запечена курка.

– Генеральний так прямо і сказав, – задумливо-урочисто продовжував Ілля. — Такі, як ви, Ілля Васильович, у наш час є рідкістю. Нікому не можна довіряти. А вам, каже він, можна.

– І призначив тебе начальником цеху?

– Призначив, – спокійно відповів Ілля. – А чого йому? Якщо більше нема кого. Ще сказав, що у майбутньому саме мене бачить на своєму місці.

– Тебе?

– Мене.

– Що ж це виходить? Виходить, тепер твій оклад буде 40 тисяч.

«А ось про оклад я не подумав, – подумав Ілля. — А Галина знає, скільки заробляє начальник цеху. Я їй сам про це розповідав, коли випадково побачив його розрахунковий аркуш. Гаразд! Місяць протримаюся, а там буде видно. У крайньому випадку, ще щось придумаю».

— Виходить, що так, — спокійно та впевнено відповів Ілля. – Сорок тисяч. Плюс премії. В середньому, гадаю, тисяч сімдесять на місяць буде.

Галина замислилась. На цей раз думала вона довго.

«Нарешті заживемо по-людськи, — думала вона. — Бо лише моїх 20 тисяч на чотирьох недостатньо. Тепер можна подумати і про те, щоб квартиру цю поміняти на щось краще і більше».

Багато про що подумала, мріючи, Галина. Нарешті, прийшовши до тями, вона з цікавістю подивилася на чоловіка.

— Господи, та ти ж, мабуть, їсти хочеш, Ілюшенька? – запитала Галина.

— Не погано було б, — відповів Ілля. — Я ж, ти знаєш, як з роботи повернувся, то ще й… не їв нічого.

– Вибач що так вийшло.

— Та гаразд.

— Я ж не знала, що ти…

— Перестань. Не варто. Я сам винний. Треба було одразу тобі сказати.

– Тобі що, курочку чи котлетки? Я сьогодні і те, й інше приготувала.

— А давай і те, й інше.

— А хочеш, я тобі зараз ще щось приготую?

— Наступного разу, Галя. Сьогодні обійдуся курочкою та котлетками.

Місяць Ілля як сир у маслі катався. Але настав час розплачуватися за все. То був день получки.

– Що це? – поцікавилася Галина, коли Ілля поклав перед нею на стіл пʼятнадцять тисяч.

Ілля ніколи не приносив до будинку понад сім тисяч на місяць. І тепер розраховував, що таким чином він зможе відтягнути неминуче. На жаль. Не вийшло.

— Чи не ти казав, що тепер у тебе оклад сорок тисяч? — спокійно почала Галина, забираючи купюри до кишені халата. – Плюс премії.

— Так це, — почав виправдовуватися Ілля. — Із планом цього місяця не вийшло. Ось і лишилися без премії.

— Бог із нею, з премією. Оклад де?

Ілля у відповідь мовчки знизав плечима.

– Дай вгадаю. За невиконання плану тобі зменшили оклад до пʼятнадцяти тисяч?

– Точно! — здивовано промовив Ілля. – А як ти здогадалася?

— Та ось,— відповіла Галина,— якось угадала. Сама не розумію, як. А можу ще дещо вгадати. Хочеш?

– Дуже хочу.

— Я думаю, що й у майбутньому твій цех плану давати не буде? Вгадала? І тому твоя зарплата вища за пʼятнадцять не підніметься? Точно?

— З кадрами проблема, Галя. Токарів немає. Фрезерувальників немає. Був один шліфувальник і той…

— Дай вгадаю. Звільнився?

– Переманили. Пообіцяли вищу зарплату, ось він і…

— Нічого страшного, — спокійно сказала Галина. — Упораємося.

— Я обіцяю, що за рік усе нормалізується. Я підніму цех на належну висоту і…

— Я тобі вірю, Ілюшенька.

— Віриш?

— Вірю, — радісно посміхаючись, відповіла Галина. — Я тебе люблю. І я – твоя дружина. А отже, маю тебе підтримувати і в період невдач.

— І ти не пошкодуєш, Галя, що підтримувала мене у цей важкий для мене період.

– Я знаю. Але в мене буде до тебе одне прохання. Я зараз не дуже добре почуваюся. Чи не міг би ти винести сміття?

— Сміття винести? — радісно вигукнув Ілля. – Із задоволенням. Скільки завгодно. Хочеш, я тепер завжди виноситиму сміття в нашому будинку.

– Ні-ні. Це не чоловіча справа. Тим більше, що ти тепер у нас начальник цеху. Тільки сьогодні.

– Біжу! — радісно закричав Ілля, схопив відро для сміття і вискочив з квартири.

Відомо чимало випадків, коли чоловіки йдуть виносити сміття, а назад не повертаються. У цьому випадку все сталося по-іншому. Ілля повернувся дуже швидко, а ось у квартиру його вже не пустили.

А хвилин за тридцять Галина викинула з балкона третього поверху та валізи з речами Іллі, які чомусь були не закриті.

— Ти не можеш мене ось так вигнати, Галя, — кричав Ілля, збираючи речі, що випали з валіз, які розкрилися. – Тільки не зараз!

– Не можу? — дивувалась Галина, стоячи на балконі. – Цікаво, чому це? А-а! Дай вгадаю. Тебе призначили генеральним директором? Так? І тепер твій оклад мільйон на місяць?

– Не говори дурниць. Дозволь мені піднятися, увійти до квартири, і я тобі все поясню.

— Ні. Пояснюй звідти, де стоїш. В чому причина? Чому я не можу тебе вигнати зараз?

— По-перше, не забувай, що ти ще моя дружина.

– Це я скоро виправлю. По-друге, що?

— А по-друге, — закричав Ілля, — бо я погано почуваюся.

– Наскільки погано?

— Ось ти смієшся, а мені лишилося недовго. Максимум рік.

«Рік протримаюся, – думав при цьому Ілля, – а там ще щось придумаю».

– Поглянь на мене! – продовжував кричати Ілля. – Подивися, подивися. Невже ти сама не бачиш, що мої дні пораховані? Невже в тобі нема й краплі жалю?

— Жалість є. І я тобі співчуваю.

– Співчуєш? І все? Але цього не достатньо.

— Що тобі ще треба?

— Лише одного. Пусти мене назад.

«Може, пощастить, і вона мене пустить, — думав Ілля. — І тоді взагалі можу на роботу не ходити. Буду в неї як сир у маслі кататися. Рік! А там побачимо».

— А я тобі за це допомагатиму по господарству, — кричав знизу Ілля. — До магазину ходити, у квартирі забиратися. А?

– Ні! – кричала зверху Галина.

– Чому ні?

— З огляду на твій стан, я не можу змушувати тебе допомагати мені в господарстві. Це понад мої сили.

— Тоді дозволь мені просто в тебе жити і нічого не робити. Адже мені трохи залишилося. Рік та все.

– Ні.

– Але чому?

— Мені буде дуже боляче бачити, як ти на моїх очах ідеш. Я не готова помічати, як з кожним днем ​​ти стаєш все далі і далі від мене. Вибач.

— Тож якщо я буду з тобою, я, мабуть, одужаю.

— А якщо видужаєш, то тим більше ти мені тут не потрібен, — сказала Галина.

«Не спрацювало, – подумав Ілля. – Ну і добре. Поживу поки що у мами, а там щось придумаю. У крайньому випадку знайду собі іншу Галину».

На цьому розмова була закінчена. Галина пішла з балкона до кімнати. А Ілля зібрав свої речі та пішов у бік метро.

КІНЕЦЬ.