Ми з моїм чоловіком, Тарасом, зустрічалися чотири роки, перш ніж побратися. Ми обоє хотіли невелике весілля, лише з близькими друзями та родичами – близько 30 осіб.

Це засмутило наших батьків, які уявляли собі грандіозну урочистість, але в результаті вони поставилися до нашого рішення з повагою.

Я працювала офіціанткою, а Тарас – у приватній компанії, тому бюджет у нас був невеликий, але достатній для наших планів. Коли настав день весілля, ми підписали документи у РАГСі, а потім вирушили до церкви.

На мій подив, біля входу до церкви на нас чекали 13 непроханих родичів з маминого боку. Незважаючи на те, що я заздалегідь попередила їх про те, що весілля буде не дуже велике, вони все одно прийшли.

Коли ми вже збиралися їхати до ресторану, тітка Люба відкрито запитала, чому вони не можуть приєднатися до нас. Розлютившись, я грубо відповіла їй: – Я попереджала, що весілля маленьке.

Ми навіть не бачилися чотири роки. Ти прийшла зіпсувати мені свято, я не розумію?

Незважаючи на несхвальні погляди непроханих гостей, ми з Тарасом пішли в ресторан. Наступного ранку мені зателефонувала мама, засмучена тим, що тітка Люба розповіла всім про те, що ми залишили їх, моїх дорогих родичів без уваги.

Я заспокоїла маму, звинувативши у всьому тітку Любу. Хоч як це сумно, але деякі родичі просто не поважають кордонів. А що ще робити, коли люди в жодну не хочуть приймати простого “ні”?