-Ти де був? Відповідай негайно! І з ким ти по телефону так довго говорив? Я тобі разів з десять набирала! – примхливо надувши губи, почала Катя, ледве встигнувши відчинити двері.

Денис зітхнув. Його дівчина була невиправною ревнивицею і боротися з цим було все важче і важче. Ось знаєте, є такі жінки (і не тільки жінки, до речі). І чому це у них відбувається – незрозуміло. Чи то від невпевненості в собі, чи то від невеликого розуму…

– Катя, я в магазин зайшов за морозивом. Ти ж хотіла. А телефоном із сестрою говорив. Слухай, ну що ти знову починаєш? На рівному місці, га? Ходімо краще морозиво їсти! – Денис зітхнув і обнявши дівчину за плечі, повів її на кухню…

Денис із Катею перебували у тому віці, коли небо ще яскраво-блакитне, а життя довге-довге. Вони були майже ровесниками. Йому двадцять чотири, а їй двадцять три. Симпатичні, молоді та амбітні. Катя була на “ти” з іноземними мовами, що давало їй можливість мати цілком пристойну та високооплачувану роботу. Денис займався створенням сайтів та комп’ютерних ігор. І теж був самодостатнім, хлопцем.

Вони познайомилися на якійсь молодіжній вечірці. Вона здалася йому ніжною і дуже гарненькою. А він їй сильний і дуже впевнений у собі. Якийсь час молоді люди дружили, потім стали зустрічатися. Потім зустрічі переросли на щось більше. По класиці жанру наступним кроком у розвитку відносин мало стати або весілля, або крах відносинам. У них стався глухий кут…

Якось вони йшли з кафе, обнявшись і весело говорячи. Раптом назустріч їм вийшли дві дівчини, які, побачивши Дениса, радісно посміхнулися.

-Денисе! Які люди! Привіт… А це твоя дівчина? – дівчата по черзі поцілували його в щоку.

Вони побалакали трохи, Денис представив їх Каті. Потім всі розпрощалися та розійшлися в різні боки.

Вже за п’ять хвилин Денис відчув зміну в настрої дівчини. Вона мовчала, насупившись, а на його запитання “що сталося” раптом вигукнула бурхл

-Ти… Та ти просто! Що це за дівчата! Як ти смієш дозволяти себе цілувати всяким … У мене навіть слів немає! Ти спав із ними, так? Зізнавайся, негідник, негідник, зрадник!

Денис якийсь час стояв, злякавшись від несподіванки. Він ніби побачив перед собою іншу людину, а не свою милу та ніжну Катрусю.

-Катя. Заспокойся. Що ти таке кажеш?! Опам’ятайся! Це мої колишні однокурсниці. Вони класні дівчата, до речі. І в нас не було нічого, ясна річ. Вони одружені обидві… – став виправдовуватися він.

-Ах, Ще й одружена! Коханки означає. Такі ж, як ти… – Катю несло, і вона ніяк не могла заспокоїтися. Вона покинула його тоді посеред вулиці і в сльозах втекла додому. А йому довелося близько години стояти під дверима і вимолювати прощення. До речі, він так і не зрозумів…

Ця подія сколихнула міцність їхніх стосунків і пригальмувала його наміри з приводу Каті. Денис збирався у вихідні зробити їй пропозицію, але тут трохи задумався. Хоча, можливо, це була, так би мовити, разова акція і цього більше не повторитися? Так він думав, згадуючи цей випадок.

Катя пізніше заспокоїлася, милостиво відчинивши йому двері, і з виглядом королеви ще довго вислуховувала його пояснення. І він довго ще ходив з безглуздим винним обличчям, дивуючись від усієї цієї історії всередині себе…

З того часу ревнощів стали повторюватися. Варто Денису запізнитись трохи, або не взяти вчасно слухавку, в обличчя йому летіли невтішні висловлювання щодо його поведінки і взагалі особистості. І він став помічати, що останнім часом на нього накочує якась втома. І що з цим робити з усім, невідомо. Але все вирішилося досить просто.

Якось Денису зателефонувала літня сусідка його батьків, тітка Світлана. Вона поховала минулого року свого коханого чоловіка і тепер жила зовсім одна. Діти в неї були, але наскільки Денис знав, жили десь дуже далеко.

-Денисе, привіт мій любий. Ти вибач, що я дзвоню тобі. У мене ноутбук старенький зовсім. Ну, ти знаєш. Не працює щось. А це моя втіха єдина. Я ось, як ти мене навчив, по відео можу і сестрі зателефонувати, і синові, Та й усяку всячину глянути. Я користуюсь акуратно. І сиджу трохи – очі вже не ті. Та ось зламався мій помічник. Я в майстерню зателефонувала, так у них виклик тільки 300 гривень … Мабуть, і за ремонт багато візьмуть. Звідки гроші то такі. Може глянеш, не відмовиш сусідці колишній? – говорила вона жалісливо.

Денис виріс у цьому будинку. Чудово знав і тітку Світлану і чоловіка її покійного, дядька Степана. І відмовити такій людині для нього було неможливо.

-Тітка Світлано! Звісно приіду! Через годинку буду. Відремонтуємо ми вашого помічника, не переживайте! – весело сказав Денис і пішов збиратися.

-А куди це ти зібрався? І хто дзвонив? – Зі спальні вийшла Катя і підозріло глянула на Дениса.

Він, набравши більше повітря і терпіння, спробував пояснити дівчині ситуацію. Вона слухала дуже уважно, але від цього її обличчя не стало менш підозрілим. Навпаки, воно витяглося, а рот стиснувся у вузьку смужку.

– І я з тобою! – Заявила вона.

– Катя, я швидко. А ти одягатимешся годину. Я туди й назад. Треба допомогти старенькій людині. – він поцілував її у напружену щоку і вислизнув із квартири.

Він приїхав до тітки Світлани, привітався і відразу приступив до роботи, відмовившись від запропонованого чаю та пиріжків. Проблеми почалися майже відразу. Не минуло й десяти хвилин, як пролунав телефонний дзвінок.

-І що? Ти хочеш сказати, що ти в якоїсь старенької лагодиш компютер? Так я тобі і повірила! Говори де ти! – грізно зашипіла в трубку Катя.

-Катю, у тітки Світлани. Ремонтую ноутбук. Тітка Світлана, тут моя дівчина телефонує. Хоче з вами привітатись! – вигукнув він у глибину квартири. Сподіваючись, що це заспокоїть ревнивицю Катю.

-Ой, здравствуй, здравствуй, люба! Денис то в тебе молодець. Успіхів вам, дітки. А ви, дівчино, також приїжджайте на чай. Я пиріжків напекла … – розлилася солов’ями тітка Світлана.

Думаєте, Катя заспокоїлася? Ні. Вона дзвонила за ці дві години разів з десять. То просила, щоб він швидше приїхав. То нагадувала, що вони сьогодні збиралися у кіно і тепер не встигнуть. То знову висловлювала свої здогади з приводу його відсутності – мовляв, тітка Світлана насправді не та, за кого себе видає і все не так, як здається.

Денис поки ремонтував ноутбук разів п’ять покривався холодним потом від сорому, під нічого не розуміючим поглядом тітки Світлани.

Нарешті робота була зроблена і він пішов взуватися під хвалебні вигуки сусідки.

-Денисе, дякую тобі, милий мій. – ховаючи в кишеню ситцевого халатика відкинуті Денисом двісті гривень, говорила літня жінка. – Ти додому зайдеш до матері чи поспішаєш сильно? – Вона кивнула на його телефон, затиснутий у руці.

-Додому? А ви знаєте, а зайду. Тим більше, мама вдома, я знаю. Тиждень не був. Поспішаю? – він почухав потилицю і раптом усміхнувся. А ви знаєте, тітка Світлана, ні! Не поспішаю я більше нікуди. І знаєте, що? А давайте свій чай! І пиріжки теж давайте! А потім ще додому зайду та у мами поїм! – сказав він.

А сусідка засяяла, повела його на кухню. Заметушилася з чашками, тарілками, заохала. Забігала. А він вимкнув звук на телефоні і сів на знайоме стілець, на такій знайомій кухні.

Вийшовши на сходовий майданчик і розпрощавшись нарешті із сусідкою, перш ніж піднятися на поверх вище, він увімкнув телефон. П’ятнадцять пропущених…

-Алло, Катя. Все. Між нами нічого не буде. Речей моїх у тебе немає. Забирати нічого. Я сьогодні до собе. Прощай і щасти тобі. – Він поклав трубку, посміхнувся, уявивши реакцію Каті. Потім заблокував номер і полегшено зітхнув.

Він піднімався до батьківської квартири, переступаючи через два щаблі – з його зростом можна було й через три. І розмірковував.

…Так буває, що ми зустрічаємо людину і думаємо – ось вона, моя людина! І поринаємо в це почуття, насолоджуємося. Але раптом відбувається щось – дрібниця якась. І ви раптом розумієте – Боже мій, це чужа мені людина. Не моя! І дякувати Богові, що зупинився саме тут, а не далі пішов. Не наламав дров. Прислів’я все-таки люди вигадали. “Сім разів відміряй – один раз…” – Так би і в житті робити. Але не завжди виходить…