Марина, втомлена після довгого трудового тижня, сиділа біля вікна автобуса і в напівдрімоті дивилася на дерева в снігу.

Сьогодні п’ятниця і вона, не відкладаючи на завтра, вирішила поїхати до своєї бабусі Марії Андріївни.

Сьогодні їй подзвонила сусідка Ірина Василівна:

– Хоч Андріївна і сказала мені не повідомляти тобі, але я на твоє ж прохання дзвоню і кажу, як все є насправді! – сказала в слухавку жінка. – Та й сам лікар попросив мене тобі зателефонувати… Вчора Андріївна до полудня трохи заслабла. Серце… Я якраз у неї була. Викликала лікаря, і він, години через дві, прийшов.

До речі, лікар у нас новий і такий, знаєш, ввічливий.

Все розпитав, що та й як, не те, що наша Ніна Петрівна, вічно на бігу.

Сама спитає:

– Ну, на що скаржитеся цього разу?

І одразу зупиняє, навіть не дослухає.

А це ні, все як є вислухав. Запитав, чи є родичі? Він хоче з тобою поговорити про здоров’я Андріївни, ось я й дзвоню.

– Тітко Ірино, ви правильно зробили, що подзвонили, я вам дуже вдячна. Я приїду сьогодні після роботи.

Бабуся жила за годину їзди від міста, але Марині не завжди вдавалося відвідати її, бо вона багато працювала, щоб допомагати дочці.

Марина жила сама після розлучення з чоловіком, дочка навчалася в іншому місті і останні три роки приїжджала тільки на канікули.

Оленка сама вступила на навчання, а от квартиру доводилося винаймати, бо донька в гуртожитку не змогла жити.

Колишній чоловік, щоправда, поки що платить аліменти, там копійки, але дочці на дрібні витрати вистачає.

Іван кинув їх заради молоденької коханки і прожив з нею близько чотирьох років.

Вона йому народила сина, а потім кинула його і дитину заради багатенького і поїхала з ним у велике місто.

От вам і бумеранг, та ще й який!

Іван до неї не приходив, знаючи характер Марини, вона його ніколи не прийняла б так, а з сином, тим більше.

До нього приїхала з іншого міста його мати, щоб допомагати виховувати онука.

До Марини з Оленкою за всі ці шість років вона жодного разу не приходила.

Дочка з батьком і раніше майже не спілкувалася, а коли в нього син народився, він із нею взагалі перестав бачитися.

Марину, свекруху, і раніше недолюблювала, а після розлучення, навіть Оленці перестала дзвонити.

Мабуть, Марину, як завжди, звинувачувала у всьому, а до чого тут онука?

Дивна родина. Та й Бог із ними, нехай живуть своїм життям, не лізуть більше до них і то, слава небесам…

…Ну от і бабусине село. Від автобусної зупинки Марія Андріївна жила за п’ять хвилин ходьби, тож незабаром Марина вже заходила в улюблену хатину зі скрипучими дошками у коридорі.

Першим її зустрів Джек, старий і добрий песик, якому було вже понад десять років.

Бабуся, як побачила внучку, то зраділа, а потім помахала пальцем тітці Ірині:

– Я ж тебе просила не турбувати Маринку! Нічого зі мною не буде, а не стане, значить, час настав.

Це ж треба, поїхала в ніч! Мені не так уже й недобре було, як Ірина наговорила…

Бурчала старенька, а сама тішилася як дитина приїзду внучки.

Кілька разів обіймала і навіть радісну сльозинку не змогла стримати.

Повеселішала старенька одразу, почала метушитися, ставити чайник на плиту.

А Марині стало так соромно, що вона вже більше місяця не відвідувала бабусю, виправдовуючись своєю зайнятістю.

Адже старим багато не треба – увага, ось що головне.

Марина почала діставати гостинці, які купила у супермаркеті неподалік від своєї роботи.

Вона дістала якусь коробочку в пакеті і простягнула сусідці.

Сусідка відкрила пакет і ахнула від несподіванки.

Там був її улюблений київський торт! Та так раділа гостинцю, як дитина.

– От дякую, Маринко, догодила так догодила, як і завжди! – радісно сказала Ірина Василівна.

А Марія Андріївна похвалилася:

– Мені Оленка днями дзвонила, не забуває внучка про бабусю. Розповідала, як навчається, як живе. Молодець вона у нас. Мишко вчора дзвонив, обіцяв улітку приїхати.

Марина подумки похвалила дочку, хоча вона завжди знала, як вона любить стареньку.

Адже вона все дитинство проводила в неї щоліта, а іноді й узимку на канікули приїжджала.

Коли матері дзвонить, завжди запитує про її здоров’я, щоб правду дізнатися…

…– Так, бабусю, вона у нас розумничка, не те що її мати, – сказала Марина. – Слухай, може, ти таки переїдеш до мене?

– Ну, ось знову! Ти чого така безглузда. Мене ж у вашому місті швидше від туги і неробства не стане, аніж у себе в хаті. Куди моїх курочок з півнем подіти? А Джека? Та й взагалі, припини ці розмови, поки я не розсердилася зовсім…

…Вранці в суботу Марина прокинулася від смачних запахів – бабуся смажила з самого ранку пиріжки з капустою. Їх Марина обожнювала.

Після сніданку вона навела лад: помила підлогу, перестелила і випрала постільне, сходила у місцеву крамничку, купила все необхідне.

Хотіла сходити на цвинтар, але все було занесено снігом і стежка на цвинтар – теж. Зима ж, як не як…

Уже двадцять вісім років, як там спочиває її мама… Її не стало, коли вона народжувала Мишка.

Хоча фахівці її попереджали, щоб вона більше, після Марини, не народжувала.

Перші пологи були дуже важкі.

Але минуло десять років і мама, мабуть, сподівалася, що все буде гаразд…

І вже понад двадцять років там же лежать і батько зі своєю другою дружиною…

Вони дуже гульбанили. Бабуся була сильною і здоровою жінкою, завжди підтримувала і няньчилась з онуками.

А ось її син слухався дружину, а та гульбанила, от і відсторонився від виховання дітей.

Марина з молодшим братом, який зараз жив і працював за кордоном, у бабусі жили.

А потім бабуся відмовилася віддавати їхати у дитбудинок, сама виховала і в люди вивела.

Низький їй уклін за це!

Мишко ось три роки тому приїжджав, бабусі ремонт зробив. Гроші їй надсилає щомісяця…

Марина хотіла вийти на вулиці, як раптом зустрілася у хвіртці з приємним чоловіком її віку.

– А ви до кого?! – здивовано запитала вона.

– Здрастуйте, а я новий лікар, Валерій Павлович. А ви онука Марії Андріївни?

Марина кивнула.

– Добре, що ми зустрілися віч-на-віч. Я хотів сказати, що вам потрібно відвезти бабусю у місто і покласти на обстеження. Їй необхідно перевіритися.

– Давайте, ви їй про це скажіть при мені, щоб вона не змогла відмовитися.

Але ніякі вмовляння не допомогли, старенька категорично відмовилася їхати у місто, та ще й у лікарню там лягати.

Марина, проводжаючи лікаря до хвіртки, попросила його зрідка відвідувати бабусю, якщо це можливо.

Валерій Павлович, посміхаючись, сказав:

– Я постараюся. Ну а якщо ви мені ще й свій номер телефону залишите, то я вам звітуватиму після кожного відвідування!

Та Марина навіть не здогадувалася про те, що її любі старенькі влаштували!

Вони довідалися, що новий лікар неодружений, що він такий добрий і хороший, та й вирішили познайомити його з Мариною, яка вже багато років була сама.

Коли лікар прийшов за викликом до Марії Андріївни, то розпитавши її докладно про самопочуття, зрозумів, що старенька лукавить.

А коли вона почала йому розповідати про свою внучку, розхвалювати її, показала фотографію, тут він і зрозумів, навіщо його запросили.

Марина йому й справді, зовні сподобалася, і він просто вирішив підіграти старенькій, заодно й познайомитися з її онукою.

Все одно Марія Андріївна не молодшає, живе одна, а якщо що, знатиме, до кого звертатися.

Він спочатку хотів розкрити секрет її бабусі, Марині, а коли познайомився з нею, то вона йому сподобалася.

А оскільки він і сам був давно розлучений, то взяв у неї номер телефону, подумавши, а раптом це доля завдяки старанням її бабусі?!

Тим більше, він у селі довідався, що вона онуків одна виховала, що це хороша родина, дружна.

Марина, дивлячись з вікна автобуса на тоненьку фігурку своєї улюбленої бабусі, яка з любов’ю махала їй однією рукою, а другою витирала сльозу, вирішила:

– Все, намагатимуся приїжджати двічі на місяць! Нехай старенька знає, що вона їм потрібна і вони її люблять!

…А через день їй зателефонували. Номер був незнайомий номер. Марина з тривогою відповіла:

– Слухаю…

– Марино Сергіївно, привіт! Це я вас турбую, Валерій Павлович.

– Щось трапилося?!

– Ні, все добре, просто сьогодні був у вашої бабусі, у неї все чудово.

– Фух, – видихнула Марина. – А я вже подумала тут…

Вони проговорили того вечора хвилин десять, наступного разу більше.

Потім Марина приїхала до бабусі, і тим часом прийшов лікар.

Бабуся запросила його на обід, під час якого з’ясувалося, що Валерій Павлович живе у місті.

А лікарем у селі він тимчасово, поки не надішлють нового, постійного лікаря.

Ось так поступово й розвивалися стосунки онуки та лікаря на радість хитрої бабусі.

Незабаром вони зрозуміли, що закохані й дуже підходять один одному.

А через рік відзначали всією сім’єю вісімдесятирічний ювілей бабусі та скромне весілля онуки з лікарем.

Бабуся після цього прожила ще довго й щасливо. Встигла побавити правнука, який народився у молодих невдовзі після весілля…

КІНЕЦЬ.