Мама все життя відмовляла мені у підтримці, навіть у найменшій. А ще вона ніколи не вставала на мій бік, навіть не намагалася розібратися в тому, що сталося, завжди в неї була винна саме я.

Я в дитинстві дуже хотіла навчитися кататися на ковзанах, просила маму мене навчити, бо тато кататись не вмів, а мама вміла. Вона відмовлялася два роки, говорила, що це дуже складно і в мене нічого не вийде, а потім я таки впросила її. У вісім років я вперше прийшла з мамою на ковзанку.

Мама мені показала, як треба робити, а потім поїхала від мене, накручуючи кола і проводячи час на своє задоволення. У мене нічого не виходило, що логічно, адже я вперше та ще й без підтримки.

Промучилась я годину, сто разів упала, абияк піднімалася, мені допомагали якісь незнайомі люди. А мама приїхала, заявила “а я казала, що в тебе не вийде”, після чого ми пішли додому.

Я дуже хотіла вчитися у музичній школі, але мама мене туди не віддавала з тієї ж причини – у мене нічого не вийде.

Якимось дивом бабуся дістала мені скрипку, я почала ходити в школу. Вдома треба було грати, але мама за п’ять хвилин здавалася, забирала інструмент і твердила, що в мене нічого не виходить.

Коли виникали якісь спірні ситуації, і я чекала від мами захисту чи підтримки, вона ніколи не вставала на мій бік.

Одна вчителька не любила взагалі всіх дівчаток. Ось така в неї особливість була. На пустощі хлопчиків очі заплющувала, а до дівчат докопувалася з приводу.

Вона ставила мені трійки, занижуючи оцінки. Я приходила до мами, показувала, що ця вчителька покреслила у зошиті, там явно не три, вона докопалася до дрібниць.

– Сама винна, вчителю більше робити нічого, як тебе завалювати.

Я можу пригадати ще тисячу та один приклад, як мама зі мною вчиняла неправильно. У мене вистачає спогадів на цю тему.

Вже в університеті я перестала бачити в мамі якусь підтримку, захисницю та й просто перестала в ній бачити близьку людину.

Зі мною сусідка баба Галя поводилася душевніше, від неї я бачила більше підтримки, ніж від рідної матері. Ну, про що тут говорити?

Зараз мені вже четвертий десяток, і мама раптом вирішила, що я маю з нею спілкуватися. А це мені навіщо? Вона мені чужа, вона сама цього домагалася і досягла.

А мама дивується, що вона мені зробила такого, що я з нею не хочу спілкуватися. Саме так, що мама нічого не зробила, коли це було потрібно.

Тільки втоптувала мою впевненість у собі глибше в землю, кидала віч-на-віч із проблемами і взагалі не цікавилася моїм життям.

А тут у неї щось прорізалися скривджені нотки. Дивно їй, що не хочу з нею спілкуватися. Ну хай сидить, згадує, думає. Може, щось і надумає.

КІНЕЦЬ.