– Мамо, нам треба серйозно поговорити, – сказав Микола.

– Добре! – усміхнулася Марія.

– Заодно чайку поп’ємо.

Її син Микола уже дорослий, інститут закінчив. Марія навіть здогадалася, про що буде розмова і розуміла, що цієї розмови не уникнути…

Марія швидко заварила чаю, поставила на стіл шоколадне печиво, і сіла навпроти сина.

Той сьорбнув ковток з чашки і почав:

– Ми з Поліною подали заяву в ЗАГС.

– Цього слід було очікувати, – сумно промовила мати.

– Тобі двадцять три. Пора…

– Мамо, ти в мене найкраща!

– Синку, а чим твоя наречена займається?

– Коледж закінчила. Працює в магазині консультанткою, – з якоюсь радістю почав розповідати Микола.

– Отже ми з нею колеги?

– Щось типу цього, якщо не рахувати, що ти директорка магазину.

– Краще сказати – магазинчика, – поправила Марія.

– Не такий він у тебе й маленький.

– Миколо, а хто в неї батьки?

Син похмурнів, опустив голову:

– Яка різниця?

– У будь-якому випадку, треба познайомитися і розпочинати підготовку до весілля.

– У неї батьки розлучилися давно. Мати вдруге вийшла заміж. Батько…

– Микола замовк, але сьорбнувши з чашки черговий ковток чаю, сказав. – Гульбанить в неї батько. Але Поліна каже, що останнім часом менше.

– Так я не зрозуміла – твоя наречена, з ким живе?

– З бабусею й дідусем. Вони мають двокімнатну квартиру.

– Так, синку, – сумно посміхнулася Марія. – У тебе батька немає, у неї, можна вважати, теж. Питань багато, треба якось їх вирішувати.

– Ми підемо на орендовану, поки там житимемо, потім кредит візьмемо.

– До оренди ще далеко… Давай питання по порядку вирішувати. Для початку познайомиш мене зі своєю нареченою. Я її всього кілька разів з вікна бачила.

– Звісно, мамо! – на обличчі сина майнула щаслива посмішка.

– Завтра субота, у неї вихідний. Ми й прийдемо.

– Давайте тоді годині о третій. Я зранку причепурюся і щось приготую…

…Довго Марія не могла заснути тієї ночі. Хіба заснеш, коли настають такі зміни? Сама вийшла заміж у дев’ятнадцять, а розлучилася у двадцять три, коли Микола в садок пішов. Хто винен? Може, й вона сама, в молодості все по-іншому бачиться. Колишній чоловік поїхав кудись на заробітки, там одружився вдруге. Начебто непогано живуть. Аліменти до вісімнадцяти років надсилав регулярно. Останнім часом дуже непогані.

Ось тільки в неї життя так і не налагодилося. Чоловіки, звичайно, були, але заміж вдруге так і не вийшла, але їй лише сорок три, і вона ще сподівалася знайти свою половинку.

Суботній ранок і день пройшли в клопотах. І ось вхідні двері нарешті відкрилися і на порозі зʼявилися син з його нареченою.

– Здрастуйте, Маріє Романівно! – несміливо промовила та.

– Привіт, Поліно! Проходь!

Дівчина їй сподобалася. Марія цілий день уявляла, яка вона, її невістка. Мимоволі порівнювала її з продавцями-консультантами у своєму магазині, і зараз із задоволенням відзначила, що це порівняння на користь невістки.

Вони сіли за стіл, оцінили страви, приготовані господинею, і вона почала розпитувати.

Спочатку про дрібниці – де і ким працюєш? Коли дівчина трохи заспокоїлася, перейшла до серйозніших питань:

– Поліно, треба б зустрітися з твоїми батьками чи… З дідусем та бабусею. У будь-якому випадку доведеться вирішувати питання, пов’язані з весіллям.

– Маріє Романівно, може не треба весілля? Мої батьки навряд чи зможуть допомогти. Бабуся з дідусем уже старі…

– Що ж ти так погано думаєш про своїх батьків? – заступилася за дорослих Марія. – Ти ж їхня дочка.

– Мама вдруге вийшла заміж, коли мені п’ять років було. Зараз живе в обласному центрі. Надсилає іноді трохи грошей, подарунки до свят та до дня народження. Бачимося рідко. Тато хороший, але він гульбанить.

Щоправда, останнім часом став рідко, на роботу влаштувався.

Каже – робота хороша…

Дівчина задумалася про щось.

– У нього і квартира двокімнатна, тільки там ремонт треба робити.

Вони, коли з мамою розійшлися, йому квартира дісталася, а дідусь мамі за пів квартири гроші віддав.

– Ні, Поліно, якщо ви любите один одного, то весілля треба зробити, хай небагате, але треба.

– Любимо, – впевнено промовила дівчина і раптом додала. – Ми з Миколою до однієї бабусі ходила, вона сказала, що у нас будуть дітки, і ми будемо з ними щасливі…

На обличчі Марії з’явилася загадкова посмішка:

– А цю бабусю, випадково, не баба Параска звуть?

– Так, баба Параска, – здивовано кивнула дівчина. – А ви з нею знайомі?

– У молодості теж ходили до неї, щоб погадала. Вона нам так впевнено заявила – у вас будуть спільні внуки і ви будете щасливі.

– З батьком ходили? – посміхнувся Микола.

– Ні, – на обличчі Марії з’явилася сумна усмішка. – З однокласником перед випускними іспитами. Обманула нас Параска. Пішов він на службу, а я вийшла заміж. Більше ми з ним не зустрічалися…

– Маріє Романівно, як же ж так? – з сумом у голосі спитала дівчина.

– Поліно, я впевнена, у вас з Миколою все буде добре.

– Спасибі вам.

– А ти батькам про весілля сказала? – запитала майбутня свекруха.

– Ні ще.

– Ось і давай, клич на наступні вихідні сюди бабусю з дідусем та батьків!

– А якщо вони…

– Поліно, завтра скажи їм усім, про це! У п’ятницю подзвониш і скажеш, що вони відповіли.

– Добре, Маріє Романівно!

…Зрозуміла Марія, що клопіт із підготовки до весілля ляже, в основному, на її плечі. Так само зрозуміла, що одна весілля не витягне.

З’їздила до своїх батьків. Вони обіцяли трохи допомогти грошима і з підготовкою. Обіцяли й у суботу прийти з майбутніми родичами познайомитися.

Зв’язалася з колишнім чоловіком. Той сказав, що на весілля не приїде, але грошей обіцяв надіслати.

Марія розуміла, що багато не надішле, мабуть дружина його й так дістала вже за ці п’ятнадцять років, поки він аліменти надсилав…

У п’ятницю ввечері подзвонила невістка:

– Маріє Романівно, завтра бабуся з дідусем прийдуть і тато.

– Поліно, це вже добре. А мама?

– Я їй дзвонила. Завтра вона не прийде, але обіцяла грошима допомогти і на весілля приїхати.

– Тоді завтра до третьої підходьте!

– Добре.

Марія поклала телефон на стіл і стала в думках прикидати, скільки треба грошей і скільки набереться:

– Будемо рахувати по двадцять чоловік з кожного боку, значить сорок.

За найскромнішими підрахунками – це тисяч триста треба плюс мінус. На одяг молодим та на обручки ще. Гроші про всяк випадок. У нас із сином трохи є. Мій батько щось знайде. Якби ще колишній надіслав. Не надішле стільки… Сумніваюсь, що й родичі нареченої багато наберуть…

І тут вона задумалася про важливішу проблему:

– А де молоді житимуть. Не в орендованій же ж. У дідусів із бабусями, і у наших, і у її двокімнатні. У її батька також двокімнатна, і в мене. Чотири двокімнатні квартири, а жити молодим нема де!

Значить, житимуть у мене! Кредит вони не потягнуть.

Я також допомогти не зможу. Гаразд, завтра всі разом, щось вирішимо…

Раптом думки пішли в іншому напрямку.

– Так хочеться, щоб син і невістка були щасливі, як їм ця Параска нагадала. А то вийде, як мені з моїм однокласником.

Цікаво, якби я його дочекалася, як би ми з Олежиком жили. Може вже спільні онуки були б, як ця Параска обіцяла.

Я ж їй тоді повірила. Так впевнено вона говорила, що в нас онуки будуть…

…Батьки Марії прийшли вранці. Привезли продукти. Мати стала на кухні поратися.

Марія зранку в перукарню сходила. А як же ж? Треба є справити враження на нових родичів.

Микола теж трохи допоміг і пішов до своєї нареченої. Сказав, що вони всі разом прийдуть пізніше…

…І ось нарешті почувся звук ключа в замку. Вхідні двері відкрилися, і маленький коридор Марії став тісним.

– Доброго дня, Маріє! – сказав дідусь нареченої. – Сергій Трохимович. Радий знайомству!

– Раїса! – представилася бабуся нареченої і якось підозріло подивилася на Марію.

Та й Марії здалося, що вона бачила цю жінку, але колись дуже давно.

Жінки обійнялися. І Марія перевела погляд на батька нареченої, подумки оцінюючи його:

– Підстрижений, поголений, одягнений у все чисте, але якийсь недоглянутий. Схоже, тільки для сьогоднішнього візиту й чепурився… А чому він так на мене дивно дивиться?

Марія теж придивилася до гостя, і раптом застигла від несподіваної здогадки.

– Марійка?! – вигукнув той, не відводячи погляду від її обличчя.

І тут вона точно впізнала його:

– Олег?! Ти?!

– Ви знайомі? – здивовано запитав син.

– Ми навчалися в одному класі…

– Маріє Романівно?! – ахнула наречена. – Мій тато, той самий однокласник?!

– Так…

Вони зробили крок назустріч один одному і нерішуче зупинилися.

Адже від часу їх останнього поцілунку минуло чверть століття.

Багато з того часу змінилося, і зараз вони, як би знову знайомляться, зовсім в іншій якості, і дружні обійми цілком доречні.

Але спогади забирали в ту далеку юність, де їхні стосунки були зовсім не дружні…

– Проходьте! Що ж ми в коридорі стоїмо? – почувся голос Миколи.

– Звісно, звісно, проходьте! – заметушилася господиня.

У залі на гостей чекали батьки Марії. Одразу почали знайомитися, почалася розмова.

Після невеликого застілля почалося обговорення майбутнього весілля.

Вирішували здебільшого Марія та бабусі з дідусями.

Вони, схоже, за онуків переживали більше, аніж батьки.

Іноді у розмову втручалися молоді.

І тільки батько нареченої Олег, мовчав, думаючи не тільки про майбутнє весілля дочки, а й про минуле, коли вони з матір’ю нареченого, були навіть молодші за своїх дітей…

Дочка вмовила його прийти сюди, і він прийшов, хоч і було соромно, а зараз це почуття збільшилося в багато разів. У голову лізли думки, що зовсім не стосувалися весілля:

– Може, правильно зробила Марійка, що не дочекалася мене. Вона он яка гарна, працює директоркою магазину. А я? Два місяці, як за розум взявся… Спробував узятися…

Хоча вона теж зі своїм розлучилася. Видно, і в неї не все гаразд у житті. Наші діти одружуються, нам доведеться часто бачитися… Як родичам…

Зрештою, всі питання було обговорено. Молоді одразу пішли. Почали збиратися і бабусі з дідусями. Вийшов у коридор і Олег, і тут до нього підійшла Марія:

– Сривай! Зараз одягнуся, підемо погуляємо…

Вони довго йшли мовчки. Розуміли, що стільки тем для розмов і водночас нема про що говорити, адже за чверть століття вони стали чужими.

Мабуть, ця думка була в голові обох.

– Олеже, ти вибач, що я тебе тоді не дочекалася, – нарешті сказала Марія.

– Що про це згадувати? У нас уже діти великі, і раптом узяв жінку за плечі. – Марійко, а давай почнемо все спочатку?!

– Спочатку? – вона задумалася.

Він дивився на її серйозне обличчя і чекав, ніби від її відповіді залежить все його подальше життя.

А може, так воно і було?

І ось на обличчі його однокласниці з’явилася загадкова усмішка і вона кивнула на знак згоди:

– Ну, давай!

…Вони втрьох стояли біля дверей пологового. Марія з Олегом та Микола. Стільки подій сталося за цей рік. Молодята одружилися. Зіграли скромне, але веселе весілля. У квартирі Олега зробили ремонт, і молодята стали жити там, а сам Олег переїхав до Марії.

І ось зараз вони чекають, коли їм принесуть двох їхніх онуків. Так вийшло.

– Олежику, а пам’ятаєш ми з тобою в десятому класі ходили до баби Параски?

– Пам’ятаю. Вона нам ще нагадала, що ми матимемо спільних онуків.

– І вона не помилилася…

Двері пологового відкрилися. Вийшла Поліна і дві медсестри з двома їхніми спільними онуками на руках…

КІНЕЦЬ.