Іван, вдівець, постійно відвідував свою дочку Ліду, приносячи їй подарунки та гроші. Іван жив сам у селі, маючи солідну пенсію, яку відкладав переважно для Ліди.

З того часу, як не стало її мами, Іван вважав, що його призначення – піклуватися про дочку, навіть якщо вона не потребувала його матеріальної допомоги, навіть коли вона вийшла заміж за Петра.

Петро був надійним зятем, який з розумом вкладав гроші в їхнє спільне майно – в будинок, машину та успішний сільський продуктовий магазин.

Їхнє сімейне тепло завжди притягувало Івана, але коли востаннє Ярослава, мати Петра, приїхала з Іспанії, Іван відчув переміну в собі. Жінка була на десяток років молодша за нього, і він відчув, що вона йому не по зубах.

Вона була дамою з вищого суспільства, яка 20 років прожила за кордоном, і Іван відчував, що не може зрівнятися з чоловіками, яких вона могла зустріти.

Під час однієї сімейної вечері в присутності Ярослави Іван набрався сміливості і зізнався їй у своїх почуттях , наївно та сором’язливо запропонувавши прожити все життя разом.

Намагаючись не образити його, Ярослава попросила дати час подумати. Через два дні Іван із подивом виявив Ярославу на порозі свого будинку.

З грайливою усмішкою вона поцікавилася, чи не покаже він їй околиці, натякаючи на їхнє спільне майбутнє. Незважаючи на вік та відмінності, серце по-своєму здатне поєднувати душі!