На сьогоднішній день я вже досить таки доросла жінка та дуже дивуюся деяким цінностям, якими живуть молоді люди сьогодні, що в них стоїть на першому місці, які в них пріоритети в житті.

Нещодавно в нашій родині трапилася така ситуація, про яку я, напевно, буду пам’ятати все життя. В зробила висновки для себе, але дуже цікаво, чи ви також знаєте таких людей.

У мого чоловіка Павла була бабуся. Вона не зовсім рідна йому, а двоюрідна вона йому була, тітонька мого свекра.

Дітей своїх у неї не було ніколи, і навіть заміж не виходила вона жодного разу.

Павло не один раз про неї розповідав мені багато різних речей, що це була дуже чіпка, ділова та цілеспрямована пані з залізним, хоча й не простим, характером. Загалом жінка, яка багато чого могла досягти в житті.

Вона спочатку йшла по партійних кар’єрних сходах, а в середині 80-х вона якось примудрилася зробити сама свій бізнес, хоча тоді не було ніякого підприємництва як зараз. Але блат і потрібні зв’язки таки швидко своє зробили.

Суть в тому, що бабуся Надія завжди при добрих грошах була. А, враховуючи те, що вона була сама, то заощадження їй було легше відкладати.

Павла в дитинстві дуже часто возили до цієї бабусі на літо, він там проводив дуже багато часу, так як інших вже не було, а вона була сама і не проти посидіти з дитиною, тим паче, що мій чоловік був дуже спокійним.

Але Павло і досі пам’ятає, як боявся її погляду спідлоба, яка вона була сувора і жадібна до всього і для всіх. Але батьки мого чоловіка жили небагато, завжди хотіли якусь копійку заробити для сім’ї, тому у них вибору не було, чоловік з цією бабусею сидів.

В їжі не обмежувала вона свого племінника ніколи, а ось зайвих 10 копійок на кінофільм чи морозиво ніколи не давала, Павло навіть не запитував у неї, бо знав, якою буде її відповідь. Але все одно вона його любила по-своєму і називала рідним онуком.

Разом з тим, багато чого чоловік пам’ятає про ту бабусю і хорошого, адже погана людина ніколи б не погоджувалася няньчитися з, практично чужою, дитиною все літо.

Вже тоді вона говорила, що залишить йому спадок і все своє майно у спадок – цегляний чотирикімнатний будинок в селі. так, як в неї більше нікого немає.

Чоловік пам’ятає ще з дитинства, як для однієї з кімнат якийсь столяр на замовлення робив шафу на всю стіну.

У 90-х роках бабусі було не до бізнесу – тоді вже її обійшли більш просунуті та молоді  підприємці.

Тоді мій свекор у неї поцікавився – де гроші, які вона збирала на тому своєму бізнесі, адже це, насправді, цікавило усю родину.

Бабуся так якось байдуже сказала, що, мовляв, вклалася в якусь справу, а та не вдалася, тому всі заощадження втратилися дуже швидко.

У бабусі Марії вдома ми разом з Павлом були всього один раз.

За ці два дні, що ми у неї гостювали, я просто була в якомусь нерозумінні від тяжкості її погляду, вона особлива людина якась.

Але зате оглянула її будинок: все якось по-жебрацькому, дуже старі меблі, які напевно вона ніколи не міняла, постілки на підлозі, єдина техніка: це маленький телевізор 90-х років, такий пузатий, я навіть ні в кого вже тоді такий не бачила, навіть в селах.

Кімната з великою шафою, про яку говорив мені чоловік, була закрита на замок.

З їжі – тільки що є на городі, а суп вона варила з курячих спинок, їх же потім і на друге пускала – з гречкою, наприклад, змішувала.

Ми принесли бабусі Марії ковбаски, сиру, але бабуся відразу суворо сказала все це прибрати, щоб ми її не балували.

Отримувала вона невелику пенсію – їй на те і жити, звикла розтягувати.

А одяг бабусі складалася з старого халата, хустки, а на ногах капці або калоші на вулицю, на тому й все.

А рік тому бабусі Марії не стало, майже 90 років прожила бабуся мого чоловіка.

Але вона, як обіцяла, будинок відписала моєму чоловікові, більше, дійсно, у неї нікого ріднішого не було, та й з родиною вона, особливо, не спілкувалася.

Ми приїхали вступати в спадок, а сусідка віддала нам численні ключі від будинку її.

Один ключ був від кімнати. А там – диво, яке важко було нам зрозуміти: уздовж стін були пакети з продуктами – від круп до тушонки, але все вже прострочене, навіть комахи в крупах завелися.

Ми це все, звичайно, викинули. Ця кімната була постійно зачинена, ми й не знали ніколи, що там лежить.

Як сказала сусідка – це їй люди привозили, адже шкодували її, вона бідно одягалася і вони думали, що в неї немає грошей і близьких людей2, які могли б їй допомогти.

Але вона, не зрозуміло для чого, все це зберігала, а сама жила на пісних супах. Хоча б вже бідним людям чи дітям в селі віддала.

Але все найцікавіше було в цих шафах на ключах, до яких ми дісталися, коли повикидали всі прострочені продукти з кімнати і з шафи також.

У всіх ящиках – раритет, ще з тих, 80-х років, і все в повністю нових коробках.

Одяг від сорочок до спортивних костюмів з модними на той час кросівками, величезні відрізки тканини, якісь численні рушники, які вже пожовтіли давно, посуд тих часів – сервізи і кришталь, просто неймовірна кількість.

А ще парфуми –  дефіцитні на той час, адже вони були не простенькі в ті, які в ті часи було не дістати.

Якісь буси, сережки золоті, які я на бабусі ніколи й не бачила і чоловік їх бачив вперше,вона, напевно, ніколи й не носила їх.

А техніка яка, цілий статок на той час! Двохкасетний магнітофон «Шарп», можете уявити! Це ж великий блат і неймовірні гроші на ті часи, щоб таке купити. Навіть не всі заможні люди могли його дістати в ті часи непрості та дефіцитні.

Електробритви, плівкові фотоапарати, праски, якісь електровафельниці, допотопні комбайни, корпуси яких з роками пожовтіли, відеомагнітофон і навіть ручна камера.

Загалом там такого добра було безліч, це цілі статки були колись, але не зараз вже, на жаль, не в наші дні.

Але навіщо ж вона все збирала в техніці і речах?

Чому, хоча б, не в золоті, яке могло б пригодитися для неї навіть в старості?

Люди ж в чомусь дорогоцінному свої заощадження зберігають. На її книжці було дуже мало грошей, але справа не в цьому.

Чому вона ходила майже в лахмітті, коли у неї стільки речей було, чому їла лише супи, коли всього у неї було вдосталь і продукти різні? Вона нікому ж нічого не розповідала.

Та й, взагалі, не розумію, для чого вона це робила, коли у неї нікого не було. Для кого вона це все берегла?

Оце такий спадок маємо. Що нам робити тепер з цим добром?

КІНЕЦЬ.