Микола був дуже вродливий хлопець. Ой, скільки дівчат мріяло про такого високого чорноокого парубка! Йому було з кого вибирати…

Вчитися Микола не хотів. Закінчив після школи водійські курси і залишився працювати у радгоспі. Якось його послали у відрядження. Там і зустрів він міську красуню Галину. Та не просто зустрів, а закохався по самі вуха.

Привіз Галину в село на оглядини. Батьки відразу зрозуміли, що вона йому не пара, бо сільське життя – не для неї. Та де там було щось радити сину?! Заявив рідним:

Готуйтеся до весілля! Ми вже й заяву подали.

– Весілля відбудеться тільки за умови, що жити будемо у місті, – додала Галя, – бо до сільського життя я не звикла. Я до квартири звикла і до усіх зручностей.

Закоханий Микола на всі умови дівчини погоджувався. З Галиною йому все байдуже, з нею у нього все вийде, він же її кохає!

Три дні весілля гуло на все село, а потім молодята поїхали у місто, але через 10 місяців Микола повернувся до батьківської хати. Нічого не пояснював, нічого не розповідав, тільки пообіцяв, що візьме за дружину найбіднішу, найскромнішу, некрасиву дівчину зі свого села, щоб ніхто на неї не дивився і вона ні на кого, щоб була тільки його.

Уявляєте, яка образа оселилась у чоловічому серці?! І як йому було боляче, образливо, принизливо! Довго ходив Микола самотнім. Збудував будинок, тримав господарство, а от на дівчат навіть не дивився.

Та ось перед Спасом запрошує Микола батьків у гості до себе й каже:

– Познайомлю вас, мої рідні, зі своєю майбутньою дружиною. Весілля не гратимемо, житимемо разом, а там буде видно.

– А чия вона? – питає батько.

– За обідом усе дізнаєтесь. Я на вас чекаю!

Приходять батьки до сина. Зустрічає він їх, запрошує до оселі. Посеред вітальні – святковий стіл, і так смачно пахне пиріжками! Микола гукає:

– Господарочко, ти скоро?

– Я вже біжу, Миколочко! – почувся голос із кухні.

І ось на порозі з’явилося дівча. Не дівча, а “гидке каченя” – худюсіньке, малесеньке, немає на що глянути. У батьків перехопило дихання, матір ледь не знепритомніла, обоє зблідли… Нарешті оговтались. Батько запитав:

– Чия ти? Як тебе звати?

– Мене звати Маня. Моя родина живе на краю села в бабусиній хаті. Чи знали ви Марфушу? А я донька її сина Олекси.

Микола випередив батька і звернувся до дівчини:

– Марійко, знаєш чого татко мовчить? Це тому, що “маньками” називають у нашому селі поросних свиноматок, а ти ж красуня!

Мати “влипла” в стілець і тихо, ледь не пошепки:

– А скільки тобі, дитинко, років? Чи ти знаєш, що нашому Миколі вже 32, і що він був одружений?

– Знаю, він мені про все розповів. Мені щойно виповнилося 16 років, скоро паспорт отримаю. Я до його думки прислухатимусь, і роботи я не боюсь – ні хатньої, ні по городу чи господарству. Не сумнівайтеся!

Через рік народився у них синочок.

– Нехай буде Ігор, як князь! – вирішив Микола.

Марійка погодилась. Неначе лев, кидався він на того, хто хотів якось образити Марійку. Старався зробити їй щось приємне, купував для неї модний одяг. Вона завжди виглядала щасливою, була усміхненою, привітною до людей. Зростав швидко й Ігор, він був копією Миколи. Марійка, як то кажуть, вилюдніла і перетворилася на гарну лебідку.

Дітей більше їм Бог не дав, але Ігор подарував їм онука. Микола ще встиг його побачити. За два місяці він пoмер. Марійка кожного дня ходить на цвuнтар за будь-якої погоди. Заміж вона більше не вийшла, а онукові молода бабуся все розповідає про дідуся, хоче, щоб він виріс таким же порядним, як і його дідусь Микола.

КІНЕЦЬ.