Виховання дітей

Надія поверталася з села. Гостювала в сестри. А коли поверталася додому, то рідня напакувала їй величезні торби: три сумки кіл по 12 і величезну валізу. Старенька відмовлялася, не хотіла брати, та рідні у поїзд занесли, сказали, нехай син зустріне. Коли приїхала на вокзал, чужі люди повиносили важкі сумки. Син навіть не зателефонував. Надія, глянувши на ті торби, геть засмутилася. Жінка не знала, що їй робити

– Невістка мені вчора дзвонить, як ні в чому не бувало! – розповідає подрузі 60-річна пенсіонерка. – Надіє Сергіївно, каже, а ви не зможете завтра приїхати, посидіти з нашим дитям, а то мене горло турбує і температура щось трохи піднялася! А я їй відповідаю – ні, Світлано, вибач, не можу, я на дачі буду, і їхати на цьому тижні в місто не планую! Одягай, кажу, маску і сиди сама зі своєю дитиною, нічого такого в цьому немає.

– Слухай, Надю, ну так теж не можна, то ж дитина маленька! – зітхає подруга. – Дитина ж у неї маленька зовсім. Щоб не захворіла! Це не жарти. Я б так не змогла сказати. Ну і потім, з такою температурою і з немовлям на руках – м’яко кажучи, важкувато їй, вони ж твої рідні. Три місяці виповнилося дитяті тільки?

– Три з половиною вже! А як можна, Оксано, скажи? Я втомилася вже бути наймичкою у дітей. Я шість років чесно намагалася подружитися з дружиною мого сина. На весілля подарувала їм велику суму грошей, з ремонтом добре допомогла. Кухню, пральну машину дорогу, диван величезний, на пів вітальні – все їм купила, всі збережені гроші потратила для них.

– Так? Це ти їм купувала все? Я й не знала того.

– Я. У них тільки поїздки по закордонах та шмотки з гаджетами на умі! Не допомагала б їм – зараз би сиділи в бетонній коробці на валізах, з розкиданими речами по хаті, бо й шафи б не мали, аби не я. Коли у неї під час того, як чекала дитину проблеми були, лікарів їм знаходила через своїх знайомих, з аналізами її бігала, в лікарню їй торби носила зі свіжою домашньою їжею. Перед випискою приїхала, квартиру прибрала, все вичистила, вимила, синові коли було цим займатися, я й вирішила допомогти. Навіть спасибі ніхто не сказав в підсумку, наче все так і має бути!

– Надіє, ну це не тільки у тебе так, ти ж знаєш! Дітьми, на жаль, все сприймається як належне.

– Це точно, як належне! І все тільки в одну сторону – від мене до них! Коли мені щось потрібно – не дочекаєшся від них ні підтримки, ні допомоги. Тут поверталася від сестри, попросила сина зустріти мене на вокзалі на машині, було багато сумок з собою, я б їх точно сама не донесла. Родичі напхали мені, як завжди, солінь, варення з собою, вони ж у нас такі хлібосольні. Так невістка таку бучу підняла, ти не уявляєш собі, як вона себе не добре повела!

– Не пустила чоловіка тебе зустрічати? Ось це так!

– Ну не те, щоб прямо не пустила. Але була дуже незадоволена. Дзвоню синові, кажу – ти зможеш мене зустріти чи ні? Він мені – звичайно, мовляв, без проблем, мамо, все влаштую. Через годину дзвонить мені Світлана і починає:

– Надіє Сергіївно, а ви не можете взяти від вокзалу таксі? Борисові з роботи доведеться відпрошуватися у начальника, це незручно якось, він там на хорошому рахунку. Поїзд приїжджає рано вранці, він поки вас забере, відвезе, там пробки, – на роботу потрапить не раніше одинадцятої, це ще якщо пощастить.

– Надіє, ну з роботи відпрошуватися – це серйозно все-таки. Він зараз єдиний годувальник сім’ї. За роботу треба триматися, начальство не злити, щоб бути дійсно на хорошому рахунку у них. Я ось свого часу відпрошуватися не любила. У нас це не заохочувалося. Просили краще заяву писати за свій рахунок. Може, і у них так?

– Оксано, вони в своєму офісі до дев’ятої вечора сидять кожен день. Ну затримається на годину вранці, подумаєш! Відпроситься. В поліклініку дитину возити відпрошується ж! Я ж не кожен день прошу! Образилася я сильно. Невістці кажу: – Ну, раз у вас такі складності, що заради матері відпроситися ніяк, звичайно, викличу таксі, і телефон поклала.

Все-таки думала, син приїде. Тим більше він сам сказав – без проблем. У підсумку виходжу я, Оксано, з вагона, у мене чотири сумки величезні кілограм по 12 і велика валіза. Подорожні абияк допомогли витягнути на перон. І ніхто мене не зустрічає! Хоч плач!

– Нічого собі, як ти подорожуєш. Явно не без нічого!

– Ну я була впевнена, що син зустріне. І родичі теж не сумнівалися ні хвилини. Я вже відмовлялася від цих банок, вони – ні в яку, казали з дітками своїми поділишся, у них у місті все куплене, а це все смачненьке та домашнє! Посадили мене в вагон, все поставили, кажуть, чого тобі хвилюватися, в столиці син забере.

– І як ти викрутилася?

– Викрутилася, звичайно, не пропала – носій підійшов, таксі викликала собі відразу. Таксист, спасибі йому, хороший хлопець, допоміг сумки до квартири дотягнути. Чужа людина, а пошкодувала мене вже давно не молоду! А син з невісткою навіть не подзвонили дізнатися, як я добралася. Згадали про мене тільки зараз, коли потреба в мені виникла! І що, я повинна в черговий раз все кидати, збиратися і бігти допомагати? Я вирішила – все, вистачить! Як вони до мене, так і я до них! Моє добро ніхто вже й не пам’ятає.

Подрузі було видно, що Надії далося це рішення важко, не просто так, адже вона постійно турбувалася про своїх дітей і любила їх, але, дійсно, останнього разу їй було дуже неприємно. Залишили матір саму зі своїми проблемами на одинці. А вона так хотіла, щоб діти так з турботою до неї  ставилися, як і вона до них.

КІНЕЦЬ.